Талащук Артем, 9 клас, Борщівська гімназія Малолюбашанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ступницька Людмила Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабна війна вже триває третій рік, але таке відчуття, що вічність!

Перші дні нападу були дуже страшні, неочікувані і незрозумілі для мене, бо я не міг уявити собі, що ось так у ХХІ столітті, в самісінькому центрі Європи, будуть літати ракети, бойові гелікоптери, авіабомби. Це здавалось якоюсь фантастикою, страшним сном. Здавалося, що я прокинуся і все буде добре, мама скаже, що це був просто кошмар. Але це був не сон… Моторошні кадри зруйнованих міст, аеропортів, мостів та скупчення людей на вокзалах – ось реальність перших днів війни.

Чи знали ми алгоритм дій, що потрібно робити в разі виникнення такої надзвичайної ситуації? В теорії так, а на практиці – не дуже. Люди панікували, в голові спливало безліч сценаріїв можливого розвитку подій, було страшно. Але не зважаючи не це люди почали об’єднуватись і робити добрі справи: будували блокпости та укриття, чергували та волонтерили. Один з таких блокпостів я теж допомагав будувати разом з татом. Війна об’єднала всіх нас, українців, бо у нас з’явився один спільний ворог і люди навіть якщо і були посварені, то все ж мирились і згуртовувались довкола допомоги нашим Збройним Силам.

Ми організовували збори коштів на різні потреби для воїнів і волонтерів, ми плели маскувальні сітки, ми збирали теплі речі та їжу для внутрішньо переміщених громадян України, ми старались з усіх сил, щоб наблизити перемогу.

Пригадую як на перших тижнях війни до нас в село приїхав комплекс ППО і збивав ворожі ракети над всією областю. Для воїнів, які там стояли на варті безпеки, жителі нашого села та кухарі з дитячого садочка готували теплу та поживну їжу. Кожен намагався за першої можливості долучатись до корисних справ.

Якось ми з друзями переглядали відео в соціальних мережах і побачили як діти побудували і лісі блокпост. Ми надихнулися цим відео і вирішили і собі таке зробити. Після довгих пошуків відповідного місця ми все ж знайшли хороший рубіж. Озброївшись лопатами, молотком і цвяхами ми вирішили розпочати наше будівництво. Спочатку ми викопали по всьому периметру окопи і глибоку землянку, зробили шлагбауми на входах і виходах. Згодом ми збудували з підручних матеріалів велику кухню, посадили на окраїні кущ калини та барбарису. Оскільки тут ми проводили весь свій вільний час і ходити додому навіть поїсти бажання не було, ми вирішили обладнати нашу кухню і готувати собі їсти прямо на блокпосту. Ми принесли з дому вилки, ложки, чашки, тарілки, сковорідку та чайник, батьки купили нам маленький газовий пальник. Також ми зробили запаси продуктів – принесли картоплю, цибулю, олію, чай та чисту воду. Так з мінімальним набором харчів ми могли проводити час на блокпосту навіть по кілька годин на день. Після основних етапів будівництва ми ще вирішили зробити щось для дозвілля і змайстрували гойдалку на одному з дерев. Ми намагались бути максимально обережними, щоб не нашкодити природі. Наша місцина була на окраїні сільського лісу, дуже непомітна і ніхто з жителів села (окрім наших рідних) навіть не здогадувався, що там, на 50 метрах квадратних землі, ми зробили стільки всього цікавого.

Якось ми з друзями запросили мою маму та молодшого братика до нас в гості. Вони були дуже вражені, мама навіть записала і змонтувала відео про наш блокпост, яке, до речі, залетіло на кілька десятків тисяч переглядів.

На нашому улюбленому місці ми проводили весь свій вільний час, розвивались фізично і відпочивали, у вільний від уроків час.

Зараз я закінчую дев’ятий клас. Я вже добре розумію, що таке війна і які наслідки нас чекають. Я розумію, що саме від мене залежить майбутнє моєї України. Я вдячний ЗСУ, всім воїнам, які боронять нашу Батьківщину. Завдяки ним ми зараз живемо і маємо тисячний, хоч і воєнний, день.