Шоман Аліна, 10 клас, Лисичанський ліцей № 7 Сєвєродонецького району Луганської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Літвін Юлія Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє ім’я Аліна, мені 14 років. До початку повномасштабного вторгнення я жила у маленькому містечку Привілля Луганської області. Відвідувала школу, гурток малювання, спілкувалася з друзями, готувалася до олімпіад та конкурсів, будувала плани. В одну мить, 24 лютого 2022 року, змінилося усе моє життя.

Зранку війна увірвалася в моє спокійне місто й перевернула все з ніг на голову.

Я пам'ятаю кожну хвилину того злощасного дня. Мама збиралася на роботу, готувала мені сніданок, коли раптом почувся страшний звук – вибух.  Я підстрибнула  в ліжку, побачила, як мама раптово зблідла, підбігла до мене й обійняла своїми теплими руками. Ми швидко увімкнули телевізор і після кількох секунд дізналися, що почалася війна. Близько сьомої ранку зателефонувала моя класна керівничка і повідомила, що до школи сьогодні ми не йдемо.

Спершу ця інформація здавалася якимось жартом,  я не зрозуміла, що це означає, але, побачивши страх в маминих очах, я зрозуміла – ситуація серйозна.

Перші дні війни були найскладнішими. Уся наша родина зібралася разом, у нас вдома, бо саме ми на подвір’ї маємо глибокий льох. Рідні знесли туди документи, теплі речі, воду, печиво. Кожного дня ми знаходилися в будинку, а при звуках вибухів спускалися до льоху, бо це було найбезпечніше місце. Я відчувала себе, як у якомусь страшному сні. Мама постійно плакала, молилася та телефонувала знайомим. Слухаючи її розмови, я розуміла, що справи кепські.  

На сімейній раді ми вирішили виїхати з нашого міста на деякий час у більш безпечний регіон. Зібрали речі, документи, гроші й на машині двоюрідного дядька виїхали.

Було дуже важко прощатися з нашим будинком, друзями, школою, кімнатою, моїми речами, які я, на жаль, не змогла з собою взяти. Ми виїхали о 5 годині ранку, щоб уникнути скупчення транспорту на дорогах. Я не знала, куди ми їдемо, але бачила, що мама й сестри дуже хвилюються. Через вісім годин ми дісталися до міста Кривий Ріг, де вирішили зупинитися. Мене та двох моїх племінників завели до кав’ярні, де ми просиділи майже дві години, поки інші члени родини шукали житло. З нами залишився дядько, який не міг спокійно сидіти й постійно комусь телефонував. Ми винайняли квартиру й почали звикати до нового місця проживання. Спочатку було важко звикнути: усе чуже, жодних знайомих, а головне — постійне відчуття небезпеки.

Я кожного дня питала у мами про те, коли закінчиться війна і ми повернемося додому. Вона тільки знизувала плечима й плакала.

Настали буденні дні. Я почала навчатися онлайн, і хоч було важко зосередитися, я намагалася вчитися. Мріяла повернутися до свого класу, у свій дружній колектив, побачити друзів… І все здавалося налагодилося, та війна почала «діставати» і до Кривого Рогу. Це місто, що раніше здавалося безпечним, почало потерпати від щоденних обстрілів. Поруч із нашим будинком було два сильні «прильоти», у моїй кімнаті посипалися шибки у вікнах. Ми вирішили  шукати нове місце проживання.

І знову переїзд… Нове житло ми знайшли на іншому боці міста, де зараз і проживаємо. Та ситуація у Кривому Розі стає все гіршою, і в планах моєї мами переїхати найближчим часом до Києва.  

Ви запитаєте мене, що зараз з моїм рідним містом, з будинком? Нашого будинку вже немає. У нього влучив ворожий снаряд і половина споруди зруйнована. Тепер моя кімната залишилася лише у спогадах, моє подвір’я та рідне Привілля – на світлинах.    

Мій шлях війни ще не закінчився, але я маю велику надію, що Україна вистоїть, а наші мужні захисники звільнить окуповані території.

І одного дня я знову пройдусь стежками рідного міста, зайду на подвір’я свого, нехай вже зруйнованого, дому.  1000 днів – це дуже багато, але я бачу, як українці допомагають один одному, як мужньо борються наші захисники, допомагають волонтери,  як усі вірять у вільне майбутнє, і це дає мені сили рухатися вперед, допомагаючи тим, що в моїх силах, і чекати на перемогу.