Кохович Євгенія, ІІІ курс, Криворізький професійний транспортно-металургійний ліцей, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе — Либа Надія Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 рік. Ця дата стала трагічною для всіх українців. В цей день Росія почала своє повномасштабне вторгнення в Україну і зруйнувала життя мільйонам людей, які живуть в нашій державі.

Тисячі українських дітей, на жаль, на власному досвіді знають, що таке справжня війна. Я, мої молодші дві сестри та брат є тому прикладом. Наше село розташоване за декілька кілометрів від міста Нововоронцовка (Херсонська область).

Орки дуже швидко захопили Херсон та майже всю область. Тож вже в березні в нашому селі можна було почути гучні вибухи поруч, а згодом навіть побачити прильоти.

В моєму селі знаходиться насосна станція, яка подає воду на місто Кривий Ріг. Саме біля цієї станції жила моя сім'я. Тому коли орки захотіли зруйнувати її і почали по ній цілити, ми дуже переживали за наші життя. У мами почалися панічні атаки, а молодший брат почав заїкатися, інколи зі страху він навіть не розмовляв. Спочатку ми затуляли вікна мішками з піском і цементом та ховалися, а потім мені з сім'єю швидко треба було залишити свій дім та переїхати. Там, у селі, я покинула не просто дім, я покинула дідусів та бабусь, школу та друзів. У селі було все моє життя.

Переїхавши до міста Кривий Ріг, спокійно не було. Мій шлях у цій війні продовжується…

Дякуючи ЗСУ, моє село не було повністю зруйноване, і там продовжується життя. На щастя, всі мої рідні живі. Але тисячі, мільйони людей втратили та досі втрачають своїх рідних.

Українці ніколи не забудуть, скільки болю нам завдала росія!

Наші воєнні з останніх сил боряться за наше життя. Вони страждають там, щоб ми жили тут! Тож ми будемо їм, як можемо, допомагати наближати нашу перемогу.