Рибчинська Аміна, 11 клас, Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Дивосвіт"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Рудик Олена Борисівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

З початком повномасштабного вторгнення життя всіх українців розділилося на "до" та "після". Великі зміни сталися у моїй родині, коли пізньої ночі ми вперше почули звук вибуху. У новинах, статтях та газетах повідомляли про те, що в нашій країні почалася війна. Попри всі події, які відбувалися, ми не могли повірити в реальність, що трапляється з нами. Але, незважаючи на це, наш вольовий дух ніщо не змогло зруйнувати.

Наше містечко було окуповано на третій день з початку війни. Відключили світло та воду, а з цим — будь-яке джерело інформації. З кожним побаченим російським танком, що проїжджали повз нашу домівку, страх почав захоплювати розум.

З перших днів ми з мамою вирішили переїхати до бабусі з дідусем, бо наша підтримка в цей нелегкий час була їм дуже потрібна. Покинути рідне місто не виникало в думках кожного з нас. Проте одного дня ракета влучила в об'єкт на одній вулиці з нашим домом, після чого ми відчули неймовірно сильний страх і зрозуміли, що залишатися буде вкрай небезпечно.

З часом наше становище почало погіршуватися, але відчайдушні кроки ніхто не робив, бо всі мали надію на кінець цього жаху.

Жити далі під чужим прапором, бачити чужих людей, які руйнують твою країну, було нестерпно, тому згодом було прийнято тверде рішення виїхати за кордон. Покидаючи стіни рідного дому, я сподівалася на швидке повернення.

Окрім нас, виїжджало багато інших людей, які також були вимушені покинути свої домівки. Перетинаючи кордон із сусіднім селищем, відбулися гучні вибухи, які змусили людей зі затору спуститися у підвали найближчих будівель. Ззовні лунали звуки пострілів та вибухів, які провокували плач у дітей.

Наш шлях був нелегким. Доводилося спати в готелях і їхати кілька діб, щоб швидше добратися до кордону.

Ми прямували до Німеччини, де на нас уже чекав син мого дідуся. Чим довше ми жили в цій країні, тим сильніше відчувалася втома від постійних спроб адаптуватися. Прокидаючись кожного ранку, я відчувала почуття невизначеності, а мовний бар'єр створював відчуття ізоляції.

Через рік ми з мамою прийняли рішення повернутися в Україну. Взяли в оренду будинок у Київській області, де живемо й донині.

Жити у рідній країні, навіть у часи війни, дає відчуття теплоти та приналежності в порівнянні з чужою, хоч і тихою, країною, де завжди відчувалася самотність. Незважаючи на всі труднощі, з якими ми стикалися від початку війни, я вірю в нашу перемогу, у відновлення країни та повернення до нормального життя.