«Наша будівля ходором ходила, здавалося, що ось-ось завалиться»

Шахтарець Володимир Реєв за останні сім років заново побудував своє життя - переїхав в інше місто, знайшов нову роботу, завів родину. Але дивлячись на цього усміхненого хлопця, мало хто здогадується, який жах йому довелося пережити.

Моє рідне місто - Шахтарськ. У ньому народився і виріс. Життя йшло своєю чергою - вивчився, знайшов роботу до душі, будував плани на майбутнє і навіть не підозрював, що можу стати частиною тієї страшної історії, яку показують у фільмах про війну.

До початка бойових дій я займався улюбленою справою, а точніше - поєднував роботу та хобі. Великим захопленням завжди був футбол, а улюблена команда - «Шахтар». Саме тому я створив фан-клуб, в рамках якого організовував поїздки футбольних фанатів на матчі. А у вільний час підробляв інтернет-провайдером.

Усвідомлення, що в країні починаються якісь зміни, прийшло після того, як по Україні розлетілася новина про зіткнення в Києві. У той момент вже зародилося передчуття чогось недоброго. Вже зовсім скоро переживання підтвердилися, і мені довелося пройти перше вагоме випробування.

В кінці липня 2014 року, коли українська армія заходила до нашого міста, то потрапила в засідку. У той момент, я, за кермом своєї машини, випадково опинився у колоні рухомих танків. Розпочалася серйозна перестрілка. Лише дивом мені вдалося проскочити і залишитися в живих.

До цього гриміло десь далеко. Спочатку боялися, а потім звикли і не звертали увагу. Але коли війна почала стрімко розвиватися в Шахтарську, наше життя поділилося на до та після.

Ще одна трагічна подія, яка найбільше запам'яталася з пережитого, пов'язана зі збитим малайзійським «Боїнгом».

Я знаходився прямо на місці аварії – встановлював зв'язок для репортерів, МНС та інших служб. Ті жахливі картинки досі не можу викинути з пам'яті.

У Шахтарську я залишався до певно допустимого часу, поки терпіння не вичерпалося. Все було ще більш-менш нормально. Ну як, нормально - в квартирі були присутні електрика, вода. Звичайно, було видно вибухи, спалахи за вікном, земля тремтіла. Але тоді все одно ще можна було існувати.

Потім потрапили снарядом в підстанцію, і пропала електрика, а потім ще й міною в сусідній будинок. Та так, що наша будівля просто ходором ходила, здавалося, що ось-ось завалиться.

Тоді ми з мамою і бабусею переселилися в підвал мого гаража, тому що перебувати в підвалі панельного будинку теж було дуже небезпечно.

А в цей час в Шахтарську наростала паніка. Мирні жителі не розуміли, чому стріляють по їхньому місту, чому не з'ясовують стосунки десь у полі, наприклад?

Поступово життя в підвалі стало нестерпним-світло відключили, поруч проходили активні бойові дії. Сім'я прийняла серйозне рішення-переїхати до Маріуполя. Цей крок теж дався насилу.

Біля нашого тимчасового притулку зав'язався бій. Коли він закінчився, ми взяли заздалегідь зібрані речі, сіли в машину і поїхали. Вже була друга половина дня, нас не хотіли пропускати. Запитували, куди ми зібралися на ніч. Абияк, на 15 літрах бензину, ми все ж дісталися Маріуполя.

Спочатку зупинилися у знайомих на дачі, де не було ніяких умов. Заспокоювали себе тим, що все це тимчасово. Потім переїхали на дачу до інших знайомих. Там було трохи краще. Як підсумок -залишилися в тому будинку до перших холодів.

До кінця вересня мої рідні повернулися в Шахтарськ, а я арендував квартиру в Маріуполі. Весь цей час родині допомагали Гуманітарні фонди: Ріната Ахметова і «Червоний Хрест».

У Маріуполі я створив сім'ю. Дружина теж уродженка Шахтарська, приїхала в 2014 році відпочити на Азовське море до свого дядька. Якраз в цей період в її рідному місті зав'язалися активні бойові дії. Весь цей жах вона, на щастя, не застала, так і залишилася жити в Маріуполі.

Ми виховуємо чотирирічного сина Тимофія. Я знайшов стабільну роботу на меткомбінаті.

Судячи з того, як розвиваються військові дії, то ми не скоро поїдемо додому. Тим більше зараз, з дитиною. У Шахтарську немає нормальних умов для життя, ніякої інфраструктури. І сумніваюся, що щось зміниться в найближчому майбутньому.

Не можу сказати, що відчуваю себе в цілковитій безпеці. Але в порівнянні з тим, що мені довелося побачити, тут цілком комфортно.

Дуже хочу, щоб все це скоріше закінчилося, і мій син ніколи не дізнався жахів війни і звук вибухаючого снаряду.