Червень 2014 року дуже страшно згадувати. Коли тебе починають раптово бомбити... Адже ніхто нас не сповіщав. Чоловік на той час знаходився віддалено на роботі, син був у гостях у друзів, по різних селах збирали всіх до купи. Ми з молодшою дитиною залишалися вдома.

Тоді ж чоловік залишився без роботи, з ним не розрахувалися. Два місяці син під бомбардуванням ходив на ставок – ми харчувалися однією рибою. Солили, смажили, що тільки з нею не робили, щоб прожити, тому що допомоги не було звідки чекати. Тоді все літало над головами.

Ми взагалі не зрозуміли, звідки, що й куди летить. Нам політика була нецікава, ми в неї не заглиблювалися. Ми постійно перебували тут, їхати було нікуди. Молодшій дитині на той час виповнилося 6-7 років, зараз уже 14.

Ми хвилювалися, куди ховатися? Попереджали всіх сусідів, що знаходимося в підвалі, щоб знали, де нас відкопувати. Там був лом і лопата. Із сусідами були дружні, хто хлібом ділився, хто чим. Ми не залишали один одного, у нас дуже дружне село.

Наш будинок постраждав. Повністю були розбиті вікна, веранда. Ми все своїми силами відновлювали. Це сталося взимку 2015 року, коли був масований [обстріл].

У дитини переляк, вона досі заїкається

Війна обмежила нашу можливість вільно пересуватися. Досі, якщо десь щось почуєш, якийсь стук, за інерцією присідаєш, тому що це на все життя. У дитини переляк, вона досі заїкається.

Коли були військові дії, у нас не було ні світла, ні води. Чоловік їздив під обстрілами в сусіднє село й набирав бідонами воду в людей у криницях. Вона була непридатною для пиття, але ми її кип’ятили й готували на ній їсти. Два місяці жили так.

У безпеці себе не відчуваємо досі, присутній постійний страх. Звичайно ж, мріємо про мир.