«Ми залишилися живими – і це головне»

До війни було нормальне життя, я працювала на заводі, чоловік теж. У 2014 році довелося розрахуватися, і ми залишилися без фінансового утримання. До брата з невісткою було два прильоти, повбивало людей, невістці стало погано – вона померла. Залишився сліпий нерухомий брат. І тут будинок не кинеш, і там. Тільки брат став транспортабельним, ми купили коляску й перевезли сюди. Так усю війну тут живемо. У минулому році брат помер.

У мене цукровий діабет, чоловік ногами не ходить, ми залишилися практично без грошей. Спасибі велике благодійним фондам, які нам допомагали продуктами, грошима.

Дуже добре пам’ятаю перший день війни. Це було шоком. Ми спали й почули страшний звук. Ми не зрозуміли, що це. У чоловіка стало погано із серцем, у мене тиск. Ми зібралися й поїхали до родичів. Уперше почули, як вибухають снаряди. Моторошно...

І по мінних полях доводилося ходити, і під обстріли потрапила. Історія жахлива. Ми постійно смикаємося. На кухні пластмасова пляшка плескає, а ми підстрибуємо. Якась безвихідь. «Градом» город побило.

Ми живемо в страху, і він не йде. І коли пройде, не знаємо. Страх, жах – це все, що ми пережили. Усе життя пропрацювали й залишилися без нічого. Живі – і це головне.

Спасибі фондам. Вони нас підтримали, ми їм усім дуже вдячні. Фінансова ситуація жахлива, грошей не вистачає на ліки, оплатити комунальні послуги, але не голодуємо. Виживаємо завдяки городу. Ми живемо в тринадцяти кілометрах від Луганська, але сидимо, ніби відірвані. Це історія кожної родини.

Життя тут дуже важке як фінансово, так і морально. Але ми сподіваємося, що все владнається. Зараз багато хто виїжджає, а ми свої будинки не залишимо – це наша земля.

Мрію про мир, щоб старість дожити в нормальних умовах – і більше нічого не треба. Тільки мир, мир. І щоб було на шматок хліба.