Федоряка Кіра, 9 клас
Миколаївський ліцей Софіївської селищної ради Дніпропетровської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Руденко Оксана Миколаївна

Війна. Моя історія. Мій досвід

Для мене слово «війна» завжди було чимось страшним і абсурдним. І я б ніколи не подумала, що таке може статись у нашому цивільному суспільстві. Але доля вирішила зіграти в злий жарт.

24 лютого 2022 року. Це дата, яка залишила не лише неприємний смуток у моїй душі, а й змінила моє життя і життя всіх українців раз і назавжди. Цей день, який міг би пройти, як і зазвичай, якби тільки не ця страшна подія. Початок війни… Для всієї нашої сім’ї ця новина була надто раптовою, ніхто не очікував на такий розвиток подій. Усі соціальні мережі були забиті страшними повідомленнями, люди були налякані й шоковані, і ми були в їхнім числі.

З того моменту все змінилося. Щодня критичність ситуації в нашій країні все більше й більше зростала. Ворог безжально обстрілював людей, грабував хати, руйнував міста… І навіть у нашому невеликому селі можна було почути й побачити ракети, дрони та винищувачі.

У зв’язку з цими подіями мої батьки заради нашої з братом безпеки прийняли нелегке рішення – виїзд до Німеччини. З самого початку я відмовлялася від цієї поїздки, але на мої протести ніхто не відповів, і я була змушена змиритися.

Наш шлях до чужої країни був дуже довгим і складним, він тривав не менше тижня. Щосекунди у повністю забитому людьми потязі я не переставала думати про батька, дім, друзів… Ця дорога була тяжкою і фізично, і морально. Безліч разів нам доводилося змінювати потяг та носити з собою занадто важкі сумки. Ми могли не спати днями. По всьому тілу відчувався жахливий свербіж від того, що не було можливості навіть помитися. А через те, що в деяких автобусах було мало місця, нам доводилося сидіти на валізах. Але це ще не все. Саме пекло було тоді, коли ми стояли в черзі на кордоні. Ми вистояли тринадцять годин на морозі! Мені дуже шкода було нашу маму, їй було найважче, бо на її плечах лежала відповідальність за нас із братом.

Розповідати про те, як ми спали на Краківському вокзалі, я вже не буду. Перейду до того, як був досягнутий пункт призначення. Нас поселили в таборі для біженців, де перший раз за увесь час я відчула полегшення. Але воно тривало до того моменту, поки я не побачила всі новини з моєї любої України. Пристосовуватися до чужої країни й нових правил було дуже складно, тим паче я погано знала німецьку мову. Але з часом, коли більш-менш пристосувалися і нас перевели в інший табір, ми навіть пішли навчатися в німецьку школу. Дні минали, а я все більше сумувала за рідною домівкою і всім, що з нею пов’язане. І як виявилось, не тільки я…Тож через кілька місяців нам із братом удалося вмовити маму і ми повернулися додому.

Я просто не можу описати ті емоції, які переповнювали мене, коли я побачила рідні землі, коли нарешті змогла обійняти батька, коли переступила поріг рідної хати… Це було те, чого мені так не вистачало…

У першу чергу, ця історія для мене – це великий досвід. Скільки випробувань мені довелося пройти за цей начебто невеликий проміжок часу! І всі, починаючи з довгого й витривалого шляху й закінчуючи простими проблемами в чужій школі, я пройшла. І чесно кажучи, не шкодую, а з гордістю можу сказати , що я – сильна людина.

Відтоді минуло майже два роки, а в нашій країні досі триває ця клята війна. Все так само чутно вибухи, так само щодня – нові жахливі новини. Але я вдома, поруч зі своїми рідними, і саме цей факт мене зігріває і дає мені сили. Я всім серцем хочу вірити в те, що зовсім скоро це пекло закінчиться, і люди нарешті зможуть відчути спокій і мир, яких зараз так не вистачає.