В перший день війни Ольга Мойсеївна поїхала на похорон до свата, та так і залишилась в окупації на Херсонщині. Повернувшись додому після звільнення, вона побачила, що її дім пошкоджений обстрілами

Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Мені 77 років буде в серпні. Я працювала на птахофабриці. Працювала птичницею, працювала лаборантом, робила і завскладом. В мене двоє дітей - донька і син. Син зараз з внуком за кордоном. Дочка тут. 

В нашому місті були сильні ворожі атаки. Тут так громили! Дім наш наполовину розбитий. Нас у цьому дванадцятиквартирному домі тепер живе тільки три сім’ї. Одна сім’я живе в підвалі, на першому поверсі є сусідка, а я – на другому поверсі.

Була комісія, подивились - 70 % даху потрібно накривати. Поки ніхто нічого не робить – може, після війни. Нам більше немає де жити - так і живемо. Де капає, там підставляємо миски, там - каструлі. Моя старша сестра одинока живе з дочкою. Важко нам, але живемо і сподіваємось. Головне, що ми сподіваємось. 

24-го о третій ночі мені подзвонила сваха з Херсонської області і сказала, що помер її чоловік, сват мій. Я розбудила онука і сказала, щоб віз мене на похорон. Їдемо з ним, а нам назустріч машини. 

Я кажу: «Саша, що таке?» А він: «Не знаю, бабусю». Приїхали в село, а нам кажуть: «Як ви доїхали? – Війна!»? Онук поїхав, а я залишилась. І прожила там дев’ять місяців. 

Пішки не піду, бо ходжу з паличкою, поїзди не ходять, машини не ходять. Хто мене пустить по залізній дорозі, щоб пішки йти? Дякую свасі, що вона мене кормила, одягала, бо їхала я на три дні, а залишилась на дев’ять місяців. 

У свахи електрики не було. Слава Богу, запаси їжі були. З Херсона привозили все дуже дороге. Вода була в колодязі біля хати, то приходило люди зі всього села і воду там брали. Як наші солдати прийшли, то почали і ліки давати, і гуманітарку привозити. Ще католицька церква привозила гуманітарку з Одеси. Дуже великі пакунки давали тим, хто ходить до церкви. Була допомога. 

Приємно було, як прийшли наші хлопці. Як вони поставили на дорозі техніку, щоб можна було додзвонитись. Ми вперше за півроку додзвонились до своїх. Дякую тим дітям, що ми дізнались, хто є живий. Ми раділи зустрічі з нашими хлопцями.

Херсон звільнили 11 листопада, а в грудні розмінували дороги і дочка машиною приїхала і забрала мене додому в Снігурівку.

Шокувало, що моя ділянка, де я живу, розбита, спалена, страшна. Через дорогу двоповерховий дім дванадцятиквартирний спалений, розбитий. 

Люди повертаються, щоб біля двору якісь квіти посадити, почистити від трави. Дуже боляче на це все дивитись. Як люди жили - і як воно стало. 

Я б хотіла, щоб війна сьогодні закінчилась. Одні кажуть, що до осені, інші політики кажуть, ще колись. Я не політик, я не знаю, коли воно закінчиться. Хочу, щоб найшвидше. 

Хочеться, щоб мої діти, онуки, правнуки були живі і щоб я їх побачила. Я одне хочу: побачити всіх. Щоб люди були радісні, сміялись, а не плакали. Здоров’я і миру. Цім солдатам, що воюють, здоров’я. В мене і племінник, і внук воюють. Я хочу тільки миру, і щоб вони були всі живі.