На початку війни я мешкала в місті Лебедині Сумської області. Мені 61 рік. Ми жили разом із чоловіком, а діти окремо. Я спала, коли зателефонував кум і сказав, що війна, що Писарівку бомблять, Київ теж. Це був жах.

Діти перейшли до нас. Коли бомбили з літаків – сиділи в підвалі. А потім син прийшов із роботи, коли розбомбили центр, і сказав, що нам треба їхати до племінниці в Бельгію. Були там чотири місяці, а потім приїхали додому. Наразі в нас не сильно бомблять, тому й повернулися.

У період війни я втратила чоловіка, він хворів. Йому було важко в підвал спускатися. Та й війна позначилася на здоров’ї, звісно.

Я ніколи не думала, що росія може на нас напасти, що росіяни можуть бути такими звірами. Але факт залишається фактом.

Дуже багато людей виїжджало. Якби не син, то ми б у потяг у Полтаві не сіли. Страшно було дивитися на те, скільки там людей, у яких умовах ми їхали.

Мені хочеться, щоб якнайшвидше скінчилась війна і був мир.