Війна принесла у нашу родину страшні втрати. Загинула моя мати, наш будинок був пошкоджений, а нам самим лише дивом вдалося врятуватися.

У перший день повномасштабного вторгнення було відчуття відчаю. Але ми вірили у наших захисників і намагалися зберігати спокій. Артемію тоді було дев'ять років, він навчався у третьому класі. Навіть у ті перші дні він намагався долучатися до онлайн-уроків і робити домашні завдання. Але дитина була дуже налякана.

Найстрашнішим став день, коли Маріуполь почала бомбити авіація. Артемій у той момент хворів, температура піднялася до 40. Авіабомба влучила у сусідній будинок, там загинула родина з дітьми. Від вибухів наш будинок буквально хитався зі сторони в сторону.

Коли ми виїжджали з міста, Артемій розповідав, що бачив тіла загиблих людей. Після пережитого він отримав статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Уже після евакуації він дуже важко захворів, ми потрапили до лікарні у Дрогобичі. Вночі він кричав через пережите. З часом ці страшні спогади почали трохи відступати.

У Маріуполі за їжею та водою доводилося стояти у величезних чергах просто під обстрілами. Ми збирали дощову воду, яка стікала з дахів, а потім кип'ятили її на багатті.

Нам вдалося вижити, але те, що побачила і пережила наша дитина у дев'ять років, неможливо просто викреслити з життя.