Наше життя повністю змінилося. Усе довелося починати з нуля - нові школи, новий садочок для молодшого, нова робота. Але я дякую долі за те, що мої діти поруч зі мною. Для мене найголовніше - їхній спокій і майбутнє.

24 лютого 2022 року ми були вдома у Маріуполі. Прокинулися від вибухів, а далі все відбувалося ніби в страшному кіно. Кожного дня я молилася, щоб ми залишилися живі, і думала, де знайти їжу та воду.

Дітям ми намагалися пояснювати все так, як було насправді, але спочатку дуже обережно, щоб не налякати їх ще більше. У березні вже нічого не потрібно було пояснювати - вони й самі все розуміли. Молодшому тоді було лише два роки.

Пережите дуже вплинуло на дітей. Вони стали нервовішими, молодший багато плаче. Ми намагаємося більше розмовляти з ними, підтримувати, але інколи їм дуже важко зрозуміти власні емоції. Чоловік втратив батьків, а його брат досі перебуває у полоні після Азовсталі. Ми віримо і чекаємо його додому.

Один із найстрашніших моментів стався, коли снаряд впав на дах нашого будинку. У ту мить мені здалося, що все закінчилося. Але снаряд не розірвався. Для нас це було справжнє диво.

У Маріуполі ми, як і багато інших людей, обмінювалися продуктами, стояли у чергах під обстрілами, якщо дізнавалися, що десь видають допомогу. Воду набирали з колодязя, їли запаси круп, які залишалися вдома.

Чоловік допомагав волонтерам у місці, яке називали «Халабуда». Іноді йому вдавалося принести дітям свіжий хліб. Вони завжди так чекали на нього.

У мене залишилася ікона, яку тоді майже постійно тримала в руках. Це єдине, що залишилося у мене з нашої квартири і нагадує про дім, якого більше немає.