У перший місяць після початку повномасштабної війни ми вивезли дітей з нашого міста у більш спокійний регіон. Їхній тато пішов захищати Україну. На новому місці дітям дуже важко адаптуватися, їм не вистачає спілкування з однолітками, а для них це зараз особливо важливо.

24 лютого ми прокинулися рано-вранці від телефонного дзвінка вчительки. Вона повідомила, що сьогодні дітей потрібно залишити вдома. У той момент усе здавалося кошмарним сном.

Наше місто ще з 2014 року знаходилося приблизно за 30 кілометрів від зони бойових дій, тому дітям не потрібно було довго пояснювати, що таке війна. Ми лише сказали, що маємо виїхати, щоб зберегти життя. Вони дуже боялися загинути від ракет.

Особливо страшними залишилися дні, коли наш район обстрілювали «Градами». Діти й сьогодні не хочуть про це згадувати.

Найважчим моментом стало усвідомлення, що ми вже не повернемося додому. Дуже важко просто залишити позаду все своє минуле життя.

Діти досі бояться повітряних тривог. Я намагаюся бути поруч, відволікати їх іграми та піснями. Мені самій теж важко. Дуже часто немає ні сил, ні настрою навіть на звичайні домашні справи.

Ми дуже вдячні гуманітарним організаціям і волонтерам, які допомагали нам їжею та одягом у цей складний час.