Філіпчук Марина, 11 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №36 Херсонської міської ради

Вчителі, що надихнули на написання есе - Василенко Лілія Петрівна, Волинчук Таїсія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінює життя в одну мить. Здавалося, ніби ще вчора я жила звичним життям у рідних Олешках у Херсонській області, а сьогодні в окупації. Два довгих роки я провела під владою окупантів, щодня відчуваючи страх і безнадію. Спочатку було страшно виїжджати, та і чекали, що переможемо, і все швидко закінчиться, але – ні. Йшли дні, тижні, місяці, ми сиділи у підвалі і чекали, а ставало дедалі гірше.

Постійні перевірки, обстріли, комендантська година, якщо о шостій годині ти не був вдома, тебе могли розстріляти.

З тих пір війна йшла рік, ми пристосовувалися і чекали. Моїй старшій сестрі треба було здавати екзамени та поступати. Тому сестра і мій тато зібралися, узяли все необхідне, загрузили машину і поїхали. Ми переживали, але через три тижні вони приїхали до бабусі в Хмельницький. Мама не хотіла їхати, а я не могла її залишити, тому ми продовжували жити в своєму будинку. Коли почалася війна, я була у восьмому класі в другому семестрі. Якщо було світло та інтернет, я виходила на онлайн уроки, виконувала завдання і таким чином, це мене відволікало від зовнішнього світу. Кожен день я намагалася себе чимось зайняти: займалася спортом; малювала, оскільки я навчалася в художній школі; допомагала мамі вирощувати квіти, бо ми заробляли цим собі на життя, хтось хотів купити квіти на день народження, але в основному купляли на кладовище.

Коли окупанти підірвали дамбу Каховської ГЕС – це стало справжнім жахом для Херсону, Каховки та Олешок. Люди в паніці намагалися врятуватися, але це було вночі, тому не всі змогли вижити.

Речі, які ми перенесли у підвал почали виносити на гору. Я бачила як вода прибувала з обох боків, мене вже починало трусити, відійшла я вже тоді, коли вода почала по трохи сходити. Наш будинок знаходився на пагорбі, тому нам пощастило, бо до нас вода не дійшла. Ми допомагали людям, які залишилися без домівок, без нічого. Моя мама варила їм їсти, збирали їм речі, щоб вони могли переодягнутися. Розпитували чи є вільні будинки, щоб люди могли пожити якийсь час, поки вода не зійде. Ми ж ще залишалися в своєму будинку, поки все було не так погано.

В нас було не так багато грошей, щоб виїхати і жити нормальним життям. І була ще крихітна надія, що скоро це все закінчиться, і нас звільнять.

Але час ішов, майже всі повиїжджали, я закінчувала десятий клас, тоді вмовивши маму,  ми виїхали з Олешок. Тому що ставало дедалі гірше: неможливо було вийти на вулицю, вдень і вночі були постійні обстріли, над головою кружляли дрони, які у будь - яку хвилину могли впасти на голову і людини б не стало. Щоб уберегти своє життя, ми вирішили виїжджати. Зібравши необхідні речі для життя ми вирушили з рідної домівки. І ось день настав, ми їхали через Росію. Нас чекали блок пости, на кожному питали куди їдемо, перевіряли паспорти і затримували нас.

Пройшли дві фільтрації і це було жахливо… Я ніколи не забуду той день, коли ми перетнули кордон у селі Колотилівка.

Дорога в Україну була виснажлива, ми їхали в автобусі шість днів. По дорозі в Тернопіль, ми вирішили зустрітися з тіткою в Києві і провели там два прекрасні дні. Вперше за довгий час я змогла розслабитися, відчути себе в безпеці. Після чого ми сіли на потяг і приїхали до тата та сестри.

Зустріч була довготривалою і незабутньою, обіймалися і цілувалися. Згодом нам надали гуманітарну допомогу і більш – менш життя налагодилося.

Зараз я навчаюся в одинадцятому класі та готуюся до НМТ. На життя не скаржуся: є світло, вода, інтернет, а саме головне, що рідня поруч і тут тихо.