Коли почалася війна, Тетяна Анатоліївна була на дев’ятому місяці вагітності. Народжувати довелося в окупованому селі. Виїхати в місто вона змогла лише через два місяці після пологів

Мені 25 років. Я проживала в селі Орлянське Василівського району Запорізької області. 

Пам’ятаю 27 лютого. У цей день в наше село зайшли окупанти. Після їхнього приходу всі жителі сиділи по домівках. Виходити почали тільки тоді, коли зрозуміли, що вони нікого не чіпають.

28 лютого на наше обійстя прилетів снаряд – наш будинок дуже постраждав, а сусідський взагалі знищений. 

На початку війни люди масово скупляли ліки. В аптеках майже нічого не залишилося. Довелося просити знайомих із Запоріжжя, щоб вони купили й передали нам необхідні медикаменти. Фінансово було тяжко. Навіть на хліб не вистачало коштів. Поки була мука, пекли вдома. 

Окупанти не обмежували пересування по селу та за його межі. Я їздила в місто на обстеження, бо була да дев’ятому місяці вагітності. А якось вирішила поїхати у сусіднє село до свекрухи. По мене приїхав родич. Тоді нам не дуже пощастило. Загарбники якраз шукали військових. Вони наставляли на нас автомати і не хотіли випускати з села. Зрештою все ж таки випустили. 

Я народжувала в окупації під звуки обстрілів, а через два місяці виїхала дитиною в Запоріжжя. З собою взяла бабусю, яка потребувала операції. Вона досі знаходиться зі мною, бо лікування триває. А ще одна бабуся і два дідусі залишилися в селі. Батько з чоловіком пішли захищати Україну. 

Оскільки ми їхали з дитиною, то нас не дуже ретельно перевіряли. На дорогах лежали міни. Страшно було, однак вдалося благополучно добратися до Запоріжжя.   

Я не відчувала стресу навіть під час того випадку з автоматами. Тоді я розуміла, що не можна нервувати, щоб не викликати передчасні пологи. Потім народилася дитинка, і я всю увагу зосередила на ній. Та й у селі, незважаючи на окупацію, було спокійно. Нам пощастило. 

Сподіваюся, що навесні війна закінчиться і ми повернемося додому.