За перші пів року війни Інні з маленькою дитиною довелося тікати від війни і окупації тричі. Майже всюди, куди б вона не виїхала, заходили російські війська.

Мені 24 роки. Моя сім’я – це дворічний син, мама, батько, дідусь та бабуся. 

24 лютого я прокинулася від вибухів о п’ятій ранку, схопила дитину на руки, зібрала речі, в цей же день ми виїхали. На той момент ми жили в Бердянську, а поїхали до себе в село в Пологівський район, звідки я родом. Але і його згодом окупували ворожі війська. 

У нас не було евакуації: голова села просто передала інформацію сусідам, що село будуть обстрілювати, а на збори є двадцять хвилин. Саме тому ми і виїхали. Жодних зелених коридорів не було. Ми поїхали в Оріхів, де жила моя мама. Ми витримали там місяць під обстрілами, але місто знищували щодня, від нього фактично нічого не залишилось, тож ми виїхали в Запоріжжя.

Найважче для мене – це окупація. Ми жили без води, світла, газу.

Найбільший шок – це те, що батько моєї дитини підтримав окупантів, пішов на "референдум". Через це ми і розлучилися.

Звичайно, я зіткнулася з проблемами психологічного характеру. Але зараз вже якось мені не страшно - мабуть, ми просто звикли. Нині ми хоча б розуміємо, що живемо в теплі, у нас є що їсти, є вода. І головне, що ми не в росії, слава Богу.

Я думаю, що війна може закінчитись наступного року. Своє майбутнє я бачу щасливим. Дуже сподіваюсь, що моя дитина не буде рости в такій атмосфері. Вірю, що все налагодиться, все буде добре.