Єфімчук Катерина, учениця 10 класу Плужненського ліцею ім.Бортника Р.Й.

Вчитель, що надихнув на написання есе - Близнюк Наталія Миколаївна

Чому бути українкою- це моя суперсила?

Мене звати Катя Єфімчук, мені 15 років і я із Нової Каховки. Я дуже пишаюся тим, що я українка. Мої предки – волелюбні, щирі люди, які в різні часи відстоювали свій рідний край. Хіба можуть нащадки бути іншими? Кожного літа ми з батьками подорожували Україною. Батьки заздалегідь планували нашу подорож, вони знайомили мене з визначними місцями нашої країни, прививали любов до рідної землі.

Із повномасштабним вторгненням росії в Україну, моя родина вимушена була переїхати на Хмельниччину. Ми дуже сумуємо за рідним містом, за рідними вуличками і своїм будинком. Віримо, що зовсім скоро зможемо повернутися додому.

Сьогодні актуальними стали слова“Україна”,“українці”. То хто ж гідний зватися українцем? Справжній українець – людина, яка любить свою країну, вірна їй, поважає традиції і культуру народу. Два роки тому цієї відповіді особисто для мене було б достатньо. Патріотизм для мене був на різних святах, коли містяни одягали вишиванки. Свята проходили, ми знімали вишиванки і забували, що ми патріоти до наступного заходу. Але так більше не буде.

З початком війни все змінилося, змінилися ми самі. Ми подорослішали на десять років, стали мудрішими на сто життів. І побачили на свої очі, що не всі, хто одягають вишиванки, є справжнім українцями.

Для мене справжній українець – мій дядько. Зараз він на передовій. Хоча і народився в Криму, і виріс на російськомовній Херсонщині. Коли почалася війна, він був у Польщі, міг би там і залишитися, але повернувся і пішов добровольцем у ЗСУ. Для мене він –справжній українець.

Для мене справжні українці – мої батьки. Мама також народилася на Херсонщині. Зараз вона розмовляє тільки українською. Не тому, що так вимагає оточення, а за покликом серця. Мамина родина мешкає в Криму. Коли вони питали, чому ми не поїхали до них, а так далеко, мама відповідала:«Я не хочу бачити російські прапори, військових, знаходитись там». Нам важко було покидати дім, бабусю і дідуся, адаптуватися, але ми в Україніі витримаємо!

Бабуся і дідусь залишились вдома і чекають на звільнення, а ще годують тваринок, яких покинули господарі. Хоча вони кажуть, що у них все добре, я знаю, що їм дуже страшно.

Безумовно, супер герої– це наші захисники, які роблять все, щоб ми жили. Вони захищають нас, віддають життя і здоров’я. Рідні незнайомці, за яких болить душа. Не вистачить слів, щоб їм віддячити. Я не знаю їх імен, скільки їм років, але молюсь за них.

Для мене супергерої - волонтери. Ті, хто перевозить допомогу під вогнем. Ті, хто збирає на обладнання, допомагає біженцям, постраждалим. Я щиро захоплююсь дітьми, які продають компоти, щоб віддати гроші ЗСУ. Малечою, яка роздає булочки захисникам. Пишаюся дівчатами, які обрізають волосся, щоб отримані кошти перерахувати армії.

Для мене справжні українці ті, хто приймають переселенців, підтримують їх. Я їм дуже вдячна.

Партизани окупованих територій – неабияка супер сила. Вони обеззброюють ворога, надають координати нашим військовим, розвішують листівки під носом в окупантів. Пишаюся партизанами! Хоча я ще школярка, але не є байдужим спостерігачем подій. У вільний час плету сітки, беру участь у благодійних ярмарках, виготовляю обереги для воїнів. Пакувала продукти харчування і речі жителям звільнених територій, підготувала відео про Нову Каховку, озвучивши авторським віршем, малюю листівки для бригади дядька.

Зараз дуже важкі часи для моєї родини, для усього нашого народу, але особисто я відчуваю гордість за свою Україну. Мене надихають наші люди - справжні патріоти. Звичайні українці, які кожен на своєму фронті, наближають нашу перемогу. Дивлячись на них, я розумію, що не маю права падати духом. Вони і є моя супер сила!

Нас пов’язують невидимі ниточки, по яких передається код нації. І де б зараз не перебували українці, всі вони почули поклик крові, підтримують, донатять, вірять. Саме у цьому і є незламність духу, сила української нації! Слава Україні!