Циганко Поліна, учениця 10 класу Безруківського ліцею № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гужва Вікторія Анатоліївна

Війна. Моя історія

У лютому 2022 року, я і моя родина прокинулися від звуків вибухів. Ми всі одразу не зрозуміли що це, але потім ми усвідомили, що почалась війна... На вулиці почалися гучні вибухи, також було чути, як їде якась техніка, ми вийшли на вулицю подивитися, але одразу ми зайшли до будинку. Нас охопила паніка…- Що робити?

Ми пішли збирати документи, одягнулись та сиділи в коридорі. Ми з родиною не вірили , що почалася справжня війна. Всі казали, що війни не буде, я теж так казала. Хто б міг подумати, що це стане правдою? Правильно - ніхто.

Минув приблизно місяць війни, російські війська попали в трансформатор, у нас зникло світло на довгий час. Кожного дня були гучні вибухи, всі сиділи вдома без світла. Але ми знайшли чим зайнятися вдома: я іноді читала дуже цікаву книгу про детектива, інколи грали в карти, але коли вже темніло, ми не знали що робити, бо не було світла.

Пам'ятаю, що ми виходили на гору, щоб зловити інтернет, але він в мене не завжди ловив, зв'язку теж майже не було, але іноді я могла телефонувати своїй подрузі, щоб запитати, чи все добре з тобою? Іноді я ходила з татом в магазин, це єдине місце, куди ми могли сходити.

Коли ми прокидались, то ми одразу йшли до колодязя по воду, він був недалеко від нашого будинку, туди приходили також інші люди набирати воду. В один ясний день до нас заїхала російська армія, але їх одразу розбили, ми ходили в магазин і бачили їхній танк, але там нікого не було. Згодом цей танк прибрали й більше вони не заїжджали до нашого села. У квітні ми з нашими знайомими виїхали до зовсім іншого села, воно знаходиться в центрі України, ми їхали годин дев'ять.

Коли ми приїхали в те село, нас дуже тепло зустріли. Я знайшла собі там чудову подругу, але все ж таки дуже хотілося в своє рідне село. Минув десь рік, як ми були там і  ми все-таки вирішили вернутися, ми не хотіли там затриматися дуже довго, але так вийшло.

Нарешті ми повернулися до рідного будинку. Ми одразу почали прибиратися, нам пощастило, що наш будинок не сильно постраждав, там були побиті вікна від осколків, ще були дірки у паркані. Але зараз ми замінили вікна і все добре, іноді чути вибухи, але не такі сильні, як раніше. Війна вже йде майже два роки, багато будинків зруйновано, але ми все звичайно відбудуємо!

Зараз в нас є дуже багато волонтерів, які допомагають людям, котрі постраждали, ми їм дуже вдячні за те, що є такі люди, які допомагають іншим.

Ще за цей час війни зробили дуже багато українських пісень, деякі пісні такі сумні, що хочеться плакати. Приведу пару прикладів пісень «ой у лузі червона калина», вона зараз дуже популярна, ще є така чудова пісня, як «жовто - блакитним небом», ще пісня  "фортеця Бахмут", цю пісню неможливо слухати без сліз. Коли чуєш її, то одразу тяжко на душі…

Не можу не написати ці уривки з вірша мого улюбленого поета Тараса Шевченка «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая! Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Ось де, люде, наша слава,

Слава України!

На мою думку, ці слова зараз дуже актуальні. Взагалі війна – це дуже страшно та жахливо. Вмирають мирні люди, але що вони зробили? Російські війська увірвалися до іншої країни і почали обстріли. Їх навіть не можна назвати людьми. Скільки наших мирних людей загинуло, а солдатів? Ми завжди будемо пам’ятати, хто віддав за нашу країну життя, це наші Герої – наші воїни ЗСУ. Важко жити в цей час, але ми сильні і все витримаємо. Найголовніше, не падати духом, і тоді все буде добре. І я вірю у те, що скоро буде перемога. Слава Україні! Героям слава!