Мені 41 рік, у мене четверо дітей і вже є піврічна онука. До війни ми проживали в Оріхівському районі. Коли почалася війна, ми були в Херсонській області. Перший день війни страшним запам’ятали. Ми 24 числа бачили, як ідуть танки з російськими прапорами. Потім бачили, як підривали Каховку.

Пів року було дуже тяжко. Бувало навіть таке, що нічим було дітей годувати.

Найбільше шокувало, коли розстрілювали людей у селах. Приїжджали кадирівці й розстрілювали людей.

Ми виїжджали з окупації через Василівку своєю машиною. Їхали з двома дітьми. Стояли на розбитій заправці в серпні, і було дуже страшно. Не було води, їжі. Тяжко виїжджали. Ми три доби спали в машині. А коли виїхали й побачили українські прапори і наших хлопців – це найкраще, що тоді було.

І ми, і уся рідня залишилися без домівок. Усім нема де жити: і брату, і сестрі. Оріхів розбомбили повністю - там немає нічого.

Сину маленькому вісім років, і найтяжче було йому. Йому було дуже погано. Він виривав волосся, не спав, ховався під ліжко. Ми ходили до психолога, і зараз дитині стало трохи краще.

Хотілося б, щоб цієї війни не було. Дуже багато всього змінилося. Ми жили, працювали, виховували дітей, а зараз залишилися без нічого.