Буденна Вероніка, учениця 8 класу Охоченського ліцею Старовірівської сільскої ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Строна Раїса Григорівна

Війна. Моя історія

Звичайний вечір 23 лютого, пам'ятаю його й дотепер. Ввечері я робила домашнє завдання та збирала свій портфель до школи, тоді я ще не знала, що це був останній спокійний вечір. Мій ранок 24 лютого розпочався о 6:30. Як завжди я прокинулася від будильника, взяла телефон, щоб написати подрузі. Нічого не підозрюючи я встала з ліжка та пішла до ванни виконувати свою ранкову рутину, залишивши телефон в своїй кімнаті. Помітивши, що в будинку вже не було батьків, мені це здалося дуже дивним, адже зазвичай ми з мамою бажаємо одне одному доброго ранку.

Повернувшись, я почула як мій телефон дзвенів від повідомлень. Хутко взявши телефон, побачила, що мені телефонує моя класна керівниця. В 6:54 мені сказали, що до школи не йти, бо почалося повномасштабне вторгнення. Я зовсім нічого не розуміла, було дуже страшно, адже яка війна в 21 столітті? В мене була паніка, сльози, переживання та шок.

Коли батьки прийшли з вулиці до будинку, я перепитала, бо до кінця не могла в це повірити. Тієї миті мій тато вже збирався їхати на роботу, до магазину та аптеки. Обіймаючи нас з мамою, він повторював, що все буде добре та щоб ми не хвилювались. Коли тато поїхав, мама розбудила мою сестру і ми почали збирати документи, ліки та речі першої необхідності.

Через деякий час, до нас в село почали заїжджати танки. Це було жахливо, та дуже страшно. В цей же день нам вимкнули газ і довелося готували їжу на кострі. Пам'ятаю, як мені не вдавалося заснути, так як було досить багато думок й переживань. Я була дуже втомленою за день.

Згадую, як ми з сестрою почули дуже гучний звук та вибігли подивитися на двір. Над нашим будинком пролетіло два вертольоти. Це було досить дивно й несподівано, бо раніше таке я бачила лише у фільмах. Зазвичай кажуть, що неможливо звикнути до поганого, але коли ти постійно чуєш одні й ті самі звуки, згодом звикаєш та воно стає для тебе звичним.

Ми вже не могли жити як раніше. У нас не було світла, газу, зв'язку. Ми не знали що відбувається в країні. Нам доводилося виїжджати в поле, щоб знайти хоча б якусь можливість зв’язатися з рідними. В селі не працювали магазини та аптеки. Я не могла бачитися з друзями і саме прикре те, що я не мала змоги більше навчатися, моя рідна школа була закритою.

На початку вересня, коли всі діти повинні були йти до школи, ми почули дуже гучні вибухи. Над нами літали літаки й вертольоти. Вони літали дуже низько і було страшно.  Кожного разу коли ми чули такі звуки, то ховалися та закривали вуха. Вибухи стали все частіше й частіше. Одного дня не далеко від нас пролунав вибух, страх був такий, що в середині все здригалося. Це повторювалося не один день, якийсь час ще можна було триматись. Та коли гучні звуки та вибухи ставали все ближче до нашого села, я не змогла це терпіти.

На той час, люди вже починали евакуюватись, мій тато також вирішив, що так не може більше продовжуватися. Зранку наступного дня він вирішив нас вивезти.

 Ми їхали через поля і ліси, бо так було безпечніше. Згодом ми все ж дібралися до дороги, це було якесь село. Я бачила розбиті та знищені хати і уявляла, що раніше там жили сім’ї, які ніколи навіть не здогадувались, що вони втратять свою домівку та спокій. На узбіччі були розбиті танки, машини та ще якась велика техніка, а поруч були снаряди, які де-не-де стирчали із землі. Було дуже моторошно, адже ти не знаєш що може статися наступної миті.

Зрештою ми побачили український прапор на блокпості, це були наші люди. Вони пропустили нас та розповіли як можна об'їхати підірвані мости. Через дев'ять годин ми, дісталися до бабусі.

Перше, що мене вразило, це незвична тиша. Не було чутно вибухів та ревіння літаків, але страх залишався. Я зраділа тому, що в селі був газ, світло, зв'язок та інтернет, адже довгий час ми були без цього. Нажаль, тату довелося повернутися, бо мої бабуся з дідусем залишилися вдома через стан здоров’я і не могли бути самі або виїхати з нами. Ми з сестрою та мамою дуже переживали через це, та й зараз переживання не зникає. Згодом, ми пристосувалися до нового життя, де не має поруч тата, бо раніше не розлучалися на довго.

Через деякий час я з бабусею пішла до школи, щоб дізнатися як мені продовжувати навчання. Це була незнайома школа, незнайомі учні та вчителі, але я дуже хотіла вчитися. Мама мене заспокоювала, адже вона навчалася в цій самій школі.

Зараз я знайома з усіма вчителями та учнями, до мене добре ставляться, але я сумую за минулим життям. Мій рідний Куп’янський район. Кожного дня я згадую бабусю з татом, які залишилися вдома. Ми не бачилися більше року. Маю надію, що ми скоро побачимося. Я чекаю нашої перемоги, щоб повернутися додому.