Сергієнко Аркадій, учень 8 класу Ірпінського ліцею №1 Ірпінської міської ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Швець Ірина Михайлівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року розділив життя кожного українця на до та після. Моє життя та життя моєї родини не стало виключенням. Батьків охопила паніка, ніхто не розумів, що робити, як діяти в ситуації, коли розпочалась війна, коли чуєш її звуки, коли бачиш на власні очі з балкону, як винищувач випускає ракети, коли нема розуміння, куди тікати. Спостерігаючи у вікно, як деякі сусіди пакували речі в машини та виїздили, батьки вирішили залишатись вдома, так як тікати було нікуди.

Як багато інших сусідів, всі члени моєї сім’ї пішли до підвалу нашого багатоквартирного будинку, там ми провели, на щастя, тільки одну ніч. Наступного дня, попри страх, батьки прийняли рішення виїздити з Ірпеня в напрямку заходу України. Збори відбувались хаотично, ми з меншим братом Валентином збирали речі на свій розсуд, тому набрали купу непотрібних речей.

В момент виїзду з міста мама відчула значне полегшення, бо в машині не було чути звуків вибухів і рух навіть в невідомому напрямку, давав надію на спасіння. Найбільше хто хвилювався в машині, так це наша кішка Сільва, яка не знаходила собі місця через страх. Коли вона лягала мені на коліна, я відчував, я сильно б’ється її серце.

На щастя в нашій подорожі в невідомість, удача супроводжувала нас. Нам давали прихисток добрі люди в різних містах України до поки ми не виїхали за кордон.

Але  насправді батькам було складно прийняти рішення щодо виїзду за межі країни, вони не хотіли розлучатись, але страх матері перед невідомістю взяв в гору і було прийнято рішення поїхати в Данію, де нас вже чекав мій двоюрідний дядько Костянтин. На кордоні з Польщею, ми з Валентином сильно плакали, не хотіли з ним розлучатися з татом, натомість мама старалась цього не робити, щоб ми не засмучувались ще більше.

Так розпочався новий етап нашої подорожі та життя. Війна загнала нас далеко від дому, від рідних, від друзів. Прожили ми в Данії аж 6 місяців, змінюючи місця проживання та оточення спілкування.

Так як данці створювали для біженців з України всі умови для комфортного проживання, з часом я зміг піти до школи, а Валентин садочка, після чого мама змогла вийти на роботу. Саме в Данії мені виповнилося 12 років і в цьому юному віці мені довелось стрімко дорослішати, адже тата не було поруч і мені довелось виконувати певні його функції, допомагаючи мамі, яка їхала на роботу о 5-й ранку, а я мав прокидатися о 6-й, щоб встигнути з Валентином поснідати та відвести його до садочку перед тим, як їхати до школи.

На канікулах я мав обов’язок ходити в місто до кафе, де роздавали безкоштовно овочі та фрукти біженцям. Мама називала мене годувальником сім’ї та дуже тішилась від того, що на мене можна покластися, як на дорослого чоловіка.

Нарешті настав час збиратися додому. Ми були дуже щасливі від того, що нам було куди повертатися на відміну від багатьох інших українців, які втратили свої домівки, а деякі навіть життя.

Доки ми були в Данії, наш тато разом з сусідами займався процесом відбудови нашого будинку, який був сильно пошкоджений через мінометні обстріли окупантів.

Ніколи не забуду момент наближення до місця зустрічі з татом. Під’їжджаючи Валентин висунув голову у  відкрите вікно автівки, та почав кричати, повторюючи: тато, тато, тато. Ще хвилина – і ми його побачили. Батько дістав Валентина через вікно прямо на ходу автівки, так що та переїхала йому ногу. Але ніякий біль не міг заглушити сльози радості від довгоочікуваного возз’єднання сім’ї.