Вероніка Буденна, 9 клас, Охоченський ліцей Старовірівської сільської ради Берестинського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ісаєва Наталія Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожної людини складається з безлічі моментів — яскравих, сумних, незабутніх. Але іноді трапляються події, які змінюють усе. Для мене такою подією стало повномасштабне вторгнення Росії до України. Вона змінила все: моє життя, життя моєї родини, мільйонів українців і навіть світове ставлення до більшості понять.

24 лютого 2022 року поділило життя мільйонів українців на «до» і «після». Україна прокинулась під звуки вибухів, і з того моменту життя кожного з нас змінилося назавжди. Наші плани, мрії, навіть саму суть повсякденного життя. Але водночас ця трагедія відкрила неймовірну силу — силу допомоги. У перші дні війни, коли страх і розгубленість взяли вверх, саме підтримка рідних та близьких людей стала тим стрижнем, на якому трималися емоції і стан людей. Кожен намагався зробити бодай щось: принести їжу, зігріти словом, підтримати грішми або просто обійняти. Волонтери організовували евакуацію, прості люди відкривали свої домівки для біженців, бізнеси намагалися допомагати та перенаправляти виробництво на потреби армії.

Саме в той день я усвідомила, наскільки крихке наше життя і як швидко воно може змінитися.

Я відчула те, що раніше бачила лише в кіно — страх, невпевненість у завтрашньому дні, розпач.

Пам’ятаю, як в перший день війни в моє село почали заїжджати танки та інша військова техніка, яка для мене була невідома і я бачила її вперше. Було дуже страшно та жахливо. Вночі мені не вдавалося заснути, так як було досить багато думок й переживань. Я була дуже втомленою за день. Згадуючи всі моменти з того часу мені досі тяжко про це говорити. Коли щоденні звуки військової техніки, вертольотів й літаків стають чимось звичним, то це є дуже жахливо. А для мене та моєї сім’ї настав час змін.

Коли почалася війна, мені було лише 13 років. Тоді я ще не до кінця розуміла, наскільки сильно вона змінить моє життя. Нам довелося залишити свій дім. Минуло не кілька днів і не кілька місяців — війна триває вже четвертий рік. Ми давно не "в гостях" у бабусі. Переїзд, розлука з домом, із рідним Куп’янським районом — усе це стало новою реальністю. Було важко, усе було незвичним, але для мене школа стала тим, що допомогло мені зібрати себе докупи. Тепер мені 16 Я знайшла друзів, відчула підтримку.

За період війни я багато чого зрозуміла, безліч речей, які раніше були для мене непомітними або не такими важливими.

Коли щодня чуєш новини про обстріли, втрати, героїзм і трагедії, починаєш по — іншому дивитися на кожен новий ранок, на можливість обійняти рідних, побачити мирне небо.

Особливо, коли знаєш та пригадуєш все, що було з тобою. Я почала більше цінувати моменти, людей, прості радощі. Навчилася бути вдячною.

Допомога була від простих людей, знайомих, сусідів, родичів. Всі одне одному допомагали.

Коли у моє рідне село почали приїздити біженці, люди допомагали з житлом. Також ми з моєю сім’єю відносили людям їжу та воду, яку на той момент берегли, так як в селі не було ані світла, ані газу.

Під час війни сила допомоги проявляється в усьому. Допомога стала, так би мовити, цементом, що скріплює всю країну, роблячи нас сильнішими за будь-які ракети й танки.

Раніше я вважала себе звичайною людиною, далекою від громадської діяльності або волонтерства. Але війна змінила мою внутрішню сутність. Я зрозуміла, що раптом подорослішала, з'явилися інші пріоритети, бажання, страх за рідних, відповідальність за тих, хто поруч.

Я почала допомагати переселенцям, долучилася до зборів на потреби армії, у нашому ліцеї організовували кілька гуманітарних ініціатив. Працівники ліцею робили маскувальні сітки для ЗСУ, жителі села збирали допомогу, кожен приносив що міг. Дивлячись на все це, саме тоді я усвідомила, що не маю права опускати руки і просто жити своїм життям. Ці дії стали не просто способом підтримати інших, а й терапією для себе. Я відчула, що можу бути корисною, що моя діяльність має сенс, що я не просто спостерігач, а учасник подій. Сила допомоги виявилася набагато більшою, ніж я уявляла. Вона не тільки дозволила нам вистояти в тяжкий період, а й подарувала відчуття єдності, взаєморозуміння. Я вдячна всім, хто допоміг мені пройти цей шлях — новим людям, учителям, однокласникам, рідним. Сила допомоги — це не лише великі вчинки, це ще й прості речі: підтримка, розуміння, добрі слова. Часто просте слово чи щирі обійми можуть врятувати людину від відчаю і повернути їй віру в краще. І навіть найменші прояви доброти мають неймовірну силу, яка може змінити все. Тепер я точно знаю: навіть у найскладніші моменти потрібно залишатися людиною. Треба допомагати — бо це рятує не тільки тих, хто поруч, а й тебе саму. Це наповнює життя справжнім сенсом

Війна розкрила глибини людської душі — як у злі, так і в добрі. Але серед усього темного і руйнівного виявилася сила, яка стала справжнім променем світла — сила допомоги. Ця війна показала, що сила допомоги — це основа єдності. Вона не лише рятує життя, а й змінює світогляд. Ми навчилися бути разом, підтримувати одне одного, навіть у найтемніші часи. І саме це допомагає нам вистояти. Справжня сила — у серцях людей, здатних любити, співчувати й допомагати. Важливо не втрачати надію та не зупиняючись йти далі. Життя продовжується. Ми — майбутнє України.

Я вдячна всім, хто допоміг мені пройти цей шлях — новим людям, учителям, друзям, однокласникам, рідним. Сила допомоги — це не лише великі вчинки, це ще й прості речі: підтримка, розуміння, добрі слова.

Зараз, коли війна все ще триває, ми навчилися цінувати кожен день, кожен подих, кожен прояв людської теплоти. Саме завдяки спільним зусиллям, єдності та взаємопідтримці — як усередині країни, так і ззовні — ми наближаємо день перемоги. І він обов’язково настане. В той день, коли замість сирен ми знову почуємо дитячий сміх, ми знатимемо: саме допомога одне одному привела нас до миру. І це — найбільша наша сила.