Ми жили у Харкові. З першої хвилини нас із Бєлгорода почали обстрілювати. Я не зрозуміла, що воно коїться. Вікна тряслись, усе тряслось. Снаряди розривались поряд. Дитина запитувала: «Мама, що це? Ми виживемо, чи ні?» Коли це все почалось, то ми були між квартирами. Бабуся не могла спуститись з четвертого поверху, і нам довелось ховатись між квартирами в коридорі. Поклали килим, і так були там до шостого числа, коли в наш будинок влучило вже п’ять чи шість снарядів.  

П’ятого числа тільки перебило газопровід, не стало газу. У нас були запаси продуктів. З дому ми не виходили, бо не могли. Хліб пекли самі. Дитині дев'ять років. Важко згадувати. 

Ми виїжджали майже останніми. У нас була побита машина, але ми все ж таки виїхали шостого числа і ввечері добрались до Полтави. Коли добрались туди, то не могли зрозуміти, як це - у Харкові обстріли, а тут люди ходять, все спокійно, ніби і немає війни. 

Від нас БТРи стояли недалеко, їх було видно з вікна. Снаряди вкривали. Коли ми чули, що це наші стріляють, то хоч настрій піднімався. Ми розуміли, коли від нас і коли по нам. Бабуся наша нічого не розуміла, бо вона старенька. А дуже важко, коли дитина питає, чи ми виживемо, чи ні. І ти їй говориш, що так, виживемо. А він задає питання, чи я говорю правду, чи ні. Вже дитина розуміла коли стріляли в нашу сторону, а коли наші стріляли. 

У нас була сильно розбита машина, а у бабусі деменція. Машина дотягла тільки до Полтави. Там наші родичі зустріли нас. Потім ми записали дитину у гуртки. Потрібно було класти бабусю у лікарню, бо деменція прогресувала. 

Дитина до сих пір боїться. Але я говорю, що буде все добре. У школу пішов онлайн. У Харкові не міг піти. Зараз у нього онлайн і художня, і музична, і звичайна школи.  Психологи говорять, що переросте. Звичайно, є осад.

Хочеться, щоб закінчилась війна, щоб повернулись наші хлопці і щоб усі були здорові. Щоб усі дочекались своїх дітей, чоловіків, батьків.