Ми мешкали в селі Гранітне Волноваського району. Зараз це окупована територія. Коли у 2014 році почалася війна, ми забрали хворих батьків і виїхали звідти. Нам погрожували, бо ми проукраїнських поглядів, а там майже все населення дивилося в сторону Росії. 

Два роки ми скиталися. Можна сказати, що цей час у нас просто забрала ця клята Росія. Потім ми повернулися додому, тому що ніде не знайшли прихистку. Поховали матір. У 2024 році, коли щільно обстрілювали з «Градів», ми знову забрали хворих батьків і виїхали. Торік поховали маму, зі мною залишився батько хворий, майже неходячий. 

Мені 52 роки, чоловікові - 56. Роботи немає, бо в такому віці мало кого беруть.

Домівки немає. Зараз у нашому домі в селі живуть окупанти. Звідти все повигрібали. З батьківських будинків теж усе винесли. Там також живуть. Ми в такому віці залишилися без дому, без майна. Скитаємося по чужих квартирах. 

Ми все бачили і чули. Над нашими головами був дощ зі снарядів. Почали стріляти о пів на шосту ранку. Ми жили просто на нулі, лінія фронту проходила за нашим городом. Ми навіть не могли голови підняти. Ось так і зрозуміли, що почалась війна. У нас дні три чи чотири не було світла взагалі. Ми не знали ніяких новин, бо інформацію не було де черпати. 

До обстрілів ми звикли за всі ці роки, бо жили на лінії фронту. Наш дім, город і річка Кальміус – це й була межа лінії фронту, а далі вже – окупована територія. Звідти 24 числа зранку почали стріляти і гатили приблизно до шістнадцятої безперестанку. Потім на деякий час дали світло, з’явився інтернет, і мені брат із Росії зателефонував і сказав, що Путін оголосив «воєнну операцію». Тоді ми вирішили знову виїжджати. І, мабуть, це вже назавжди, бо з кожним днем тане надія повернутися додому. Та й чи буде куди?

Наша донька виїхала вже давно, її в Україні немає. Вона в безпеці. Зараз ми разом із чоловіком і моїм батьком хворим. Йому 82 роки, він майже лежачий. Усе це дуже тяжко, бо живемо у чужій квартирі, у чужому місті, не маєш роботи.

Мріємо про мирне небо, власну домівку. У такому віці не мати ні домівки, ні роботи – це дуже важко.