Мені 44 роки. Війна застала мене в Кураховому Донецької області. Ще на початку бойових дій до нас почали заїжджати військові. Вони постійно були в нашому районі.
Дуже боляче дивитися на наше місто: на те, як його руйнують. Я не знаю, що буде далі. У мене досі страх того, як усе починати з нуля – самій із дитиною. І старша донька ще є. Війна досі йде, і незрозуміло, скільки ще вона триватиме. Вдома спочатку були прильоти. Дитина боїться, коли літак летить.
Ми виїжджали в переповненому евакуаційному потязі до Львова. Зупинялись у Лозовій – люди стукали, але всі вагони були переповнені. Діти плакали. Важко було їхати.
На деякий час нас прихистили знайомі в селі на Івано-Франківщині. Згодом переїхали до Кропивницького, зараз тут знаходимось.
Тут теж були і прильоти, і літаки, і вибухи. Дитина всього цього боїться - у неї психіка порушена у зв’язку з цими вибухами та гулом літаків. Вивозила, старалася, щоб її ця ситуація не торкнулася, та все одно в нашій країні ніде від цього не врятуєшся.
Мені чомусь здається, що це дуже надовго. Війна дійшла вже до такого стану, що тепер це так просто не закінчиться. Стільки жертв! Кінця війни я поки що не бачу. Одному Богові відомо, коли це станеться.
Коли ми поїхали з міста, то стало зрозуміло, що багато чого не цінували та не помічали раніше. Хочеться, щоб життя стало таким, як було до цього. Хочеться повернутися додому і все відбудувати. Там поховані мої батьки. Моя душа і все моє життя залишилося вдома. Моя найбільша мрія – щоб усе це швидше закінчилося, ми повернулися додому і жили як раніше. Але, звичайно, такого не буде.
