Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Поліна Онищенко

«Над головою тряслась стеля»

переглядів: 319

Онищенко Поліна, 15 років, Новоселівський Перший НВК, с. Новоселівка Перша

Есе «Один день»

Я неясно пам’ятаю ту лиху годину, минуло вже сім років, але в пам’яті все ж таки живуть уривчасті спогади, як картинки із фільму жахів, які мама забороняла дивитись уночі. Ці спогади ранили та залишили відбиток в моїй душі, так само, мабуть, як і в душах небайдужих українців.

Наші вікна були заліплені скотчем, у погребі стояли лом та ліжко, а мама змушувала мене спати в теплій піжамі, аби під час обстрілів, мені не було холодно у підвалі. Я була маленька і не розуміла серйозність ситуації, для мене це був квест, нова гра, але у мами від страху тряслись руки, вона часто плакала.

Тато нас завжди заспокоював, інколи, навіть, намагався перетворити все у гру, але і в його очах я бачила страх не за себе, а за життя своїх дівчат.

Одного вечора, ми, як завжди, дивилися телевізор, але гул і гучні постріли перервали сімейну ідилію, саме в той час, я вперше не на жарт злякалася.

Ми побігли до льоху і чекали, на горі коїлося щось жахливе, над головою тряслась стеля, а постріли то замовкали, то набували нової сили.

Вранці все стихло, піднявшись на гору мама зателефонувала бабусі, та розповіла, що вночі від серцевого нападу померли, майже, всі її кролі. Я довго шукала нашу собаку, але вона, зірвавшись з ціпка втекла, і більше не поверталася.

У ту ніч у багатьох односельців були посічені вікна, уламками снарядів було побито дахи, автівки, паркани. На вулицю, нижче моєї, у будинок прилетів снаряд. Весь дім охопило полум’я, на допомогу прийшло багато односельців, але найголовніше, що всі були живі.

Життя на цьому не зупинилося, люди, як завжди, їздили на роботу, працювали на полях, навчалися, займалися хатніми справами.

Кожен чоловік розумів, що потрібно годувати сім’ю, тому ризикуючи власним життям, продовжували їздити на роботу. Більшість селян працює на Авдіївському коксохімічному заводі, який знаходиться майже на лінії зіткнення, там працює і мій батько.

Так, одного разу, приїхавши з роботи, тато привіз сумну новину, що наш сусід, потрапивши під ворожий обстріл, був поранений і втратив руку. Нажаль, це був не поодинокий випадок, як серед мирного населення, так і серед військових, які захищали та захищають донині нашу Батьківщину.

Ці обставини змусили багато сімей назавжди покинути свою домівку. Мої батьки теж довго вагалися чи їхати нам до іншого міста, та все ж вирішили залишитися на рідній землі, землі наших прадідів, не зважаючи на складну ситуацію. Моя прабабуся завжди каже: «Батьківщину, як і батьків, на чужині не знайдеш».

На кожнім родиннім святі прабабця бажала всім мирного неба, тому що дитиною пережила жахливі роки Другої світової війни, але насправді, в той час, значення цих слів було відоме тільки їй. Ми не уявляли собі, що війна може прийти і до нас. Зараз, бажаючи мирного неба та міцного здоров’я своїм рідним, я вкладаю всю душу та маю надії, що все ж таки, небо над нашими головами буде мирним!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Новоселівка 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій