Юлія не могла повірити, що в наш час можлива справжня війна. Але бомбардування Харкова не припинялись, тому вони з чоловіком вирішили виїхати з міста заради дітей

Я з Харкова. Ми живемо на Салтівці. Займалися дітьми, працювала. Все було добре до 24 лютого. У моє віконечко на десятому поверсі було гарно видно, куди що прилетіло, і дуже було відчутно. 

Я мріяла і надіялася, що нас пронесе. У дітей були заплановані змагання, у мене - відрядження по роботі на кінець лютого, чоловік на початку березня поїздку планував. Складно було подумати, що якась одна хвора на голову людина все перекреслить. 

Перші три дні я не розуміла, що це зі мною трапилось, що таке твориться в 21 столітті. Було дуже боляче. А далі включились фізичні рефлекси, дітям був потрібен захист. 

На Салтівці вже йшли вуличні бої, ми спостерігали у вікна за  першими групами ДРГ. Прилітало поруч з нашим будинком. Там, де мої діти гуляють по тротуару, валялися осколки від прильотів. 

Ми кожен день думали, що ще один день - і все наладиться. Нам уже було холодно, їсти не було чого. То на вогнищі зваримо, то до сусідів сходимо, у яких газова плита була. Кутались у спальники. 

Через тиждень ми були вимушені виїхати, тому що опалення і світла не було, а над будинком літали ворожі літаки й бомбили Салтівку, підприємства і будівлі. Дорога була дуже складна. Ми виїхали в центральну частину України і там перебували, але частково навідувалися до Харкова. Зараз вже в Харкові, бо сина потрібно лікувати.  

Кожен щось втратив, як у матеріальному плані, так і в духовному. Війна переформатувала наше мислення і не прийняття це все. Зараз навіть формат праці став такий, що ми працюємо заради перемоги, займаємось благодійністю, волонтеримо. 

Батьки чоловіка були окуповані під Луганськом, а мої батьки в Харківській області теж були під окупацією. Це було дуже тяжко переживати.  

На початку війни я була рада будь-якій гуманітарній допомозі, бо магазинні полиці постійно були пусті. Я не могла навіть купити пакет гречки, щоб зварити дітям. Тому дуже дякую Фонду Ріната Ахметова за допомогу. 

Я мрію не про мир, а про перемогу. Тому що про мир можна домовитися, а як показала історія, для нас це не завжди добре. Ми збережемо життя, але не буде у нас перемоги, і вони можуть знову до нас причепитися. Єдине, про що я мрію, це моральний відпочинок. Зараз у мене немає можливості відпочити або кудись поїхати. Я не маю на це морального права, коли в країні йде війна. А коли буде наша перемога, у мене і моєї сім'ї буде повне право на відпочинок.