Я з Миколаївської області. Життя до війни було хороше, ми працювали, щасливі були. Діти вчилися, все було добре, поки не настала війна. Ми змушені були покинути рідний дім і з дитиною виїжджали до Польщі. 

Ми прокинулися від пострілів о п’ятій ранку. З усіх сторін стріляли. Я одразу розплакалась, бо мій син військовий. Ми були шоковані, боялися дуже, кожен день були в стресі, переживали. І досі все так і плачемо.

Пару тижнів ми були на Миколаївщині. Моя дитина сильно боялася, трусилася, коли чула вибухи, або навіть відлуння. Ми поїхали за сто кілометрів, там нас приютила жіночка в селі під Одесою. Прийняла вона нас із донькою, як рідних. Дуже добре ми пожили у неї три місяці, й вирішили їхати до Польщі.

В Польщі мені довелося працювати дуже важко: по три зміни на ногах. А ще й переживала за сина, який служить в ЗСУ, бо не завжди був зв’язок. 

Ще й чоловік в Україні залишився, і сестра з братом у Миколаєві. Переживали ми з донькою за всіх, щоб всі були живі.

Я в Польщі познайомилася з дуже хорошими людьми, українцями, які стали мені як рідні. Подружку там знайшла, яка також із дітками виїжджала. Досі спілкуємося. Так що ми підтримували і там одне одного. Треба жити. Дитині тільки 15 років. 

Одне бажання: щоб була перемога і був мир, щоб все було добре, як раніше. Після перемоги щоб усі люди зустрілися, які зараз пороз'їжджалися, щоб горе не коснулося нікого. Щоб Україна наша возобновилася, щоб було все добре. Чекаємо тільки миру.