Я з Луганської області, місто Кремінна. Жили ми добре, спокійне життя було, працювали. В мене дитинка маленька народилася, я пішла в декрет, але не встигла насолодитися цим щастям, бо почалась війна. 

Дізнались з новин по телевізору. Перша думка: «Як це можливо взагалі? Не може такого бути!» Ми в шоці були. 8 березня вже почули вибухи. Десь днів п'ять бігали в підвал з маленькою дитиною, не могли спати нормально. Страшно було більш за дитину, ніж за себе. 13 березня зібралися всі і виїхали з міста.

Вже важко було виїжджати, небезпечно. Знайомий подзвонив і сказав, що у нас пів години на збори. Ми оце що змогли, зібрали. Думали, що за два тижні повернемося, але ці два тижні затягнулися майже на два роки. 

Їхали полями і попали під обстріли. Пережджали по мосту, в якому вже були величезні дірки. Ми боялися, чи взагалі проїдемо через нього. Всю дорогу були в напруженні. 

Ми їхали конкретно в Світловодськ до родичів. Вони допомогли на перший час, ну ми і залишилися. Тут більш-менш безпечно.

Мене дуже здивувало, як багато добрих людей, щирих, які ладні допомогти незнайомим людям, приютити. Ми там навіть ночували один день у не знайомих. Не встигали дістатися до міста і залишилися в них переночувати, а в них велика родина, багатодітна, і вони знайшли для всіх для нас місце. 

Мене вразила така турбота про незнайомих людей: нас і нагодували, а ще пропонували у них залишитися. Вмовляли: «У вас мала дитина, хоч на тиждень у нас залиштесь». А коли ми виїжджали, нам із собою дали і консервацію і їжу. Такі щирі люди!

Звичайно, дуже допомагала гуманітарка, особливо на малу дитину - їй тоді ще року не було. Нам дуже багато допомагали різні фонди: зовсім не доводилося купувати ні памперси, ні їжу для малої - це все давали. Навіть речі довеилося взяти і на малу, на себе, тому що ми виїжджали в тому, що на нас було.

Я більше думаю не про, а себе, а про свою доньку. На щастя, вона в такому віці, що ще не розуміє і не лякається стрільби і гучних звуків. Хочу, щоб вона це все не запам'ятала і не було в неї ніякого страху, і щоб ніяких дитячих переживань не залишилось. Хочеться, щоб не зіткнулася з такими страхіттями і жахами, коли підросте. У мене навіть немає конкретної якоїсь мрії і цілі - просто живемо і чекаємо перемоги. Мріємо про спокійне і мирне  життя.