Вугледар, Волноваха, Сєвєродонецьк… Переселенці з міст, які російська армія зруйнувала вщент або які зараз перебувають під окупацією, малюють рідні місця такими, якими вони їх знали до війни. Акцію влаштували в Дніпрі, у Будинку мистецтв. Через створення акварельних пейзажів люди проживають свої незагоєні емоційні рани – тугу й біль за малою батьківщиною.

Через що пройшли під час повномасштабної війни, як дають собі раду з нинішнім життям та які місця зі своїх снів та спогадів обрали для малюнків – про це учасники акції розповіли проєкту «Ти як?». Матеріал Радіо Свобода.

Вчителька початкових класів з селища Бугас, що під Волновахою, Катерина Чанглі розповідає: її мала батьківщина була окупована на другий день повномасштабної війни, 25 лютого 2022-го. Того дня на рідних вулицях вона побачила російські танки.

Це більше не наша батьківщина...?

Катерина Чанглі: «Ми побачили, як росіяни заїхали на своїй техніці, їхали по селищу, з прапорами, махали ними. Ми йшли від батьків додому, повернулися назад. Було страшно. В окупації ми прожили березень, квітень і травень. Не було ані газу, ні світла, життя не було. Сиділи у підвалі, через наше селище літало на Волноваху. Два-три тижні вони гатили по Волновасі саме через нас. Є руйнування, кілька людей загинуло. Окупанти жили в людських хатах, приходили, «перепис» людей робили, машини забирали в людей».

Це більше не наша батьківщина...?

Переселенці з Вугледара та Волновахи малюють рідні міста

Окупанти якийсь час жили в рідній школі Катерини. Вони мародерили, залишили по собі бруд і руйнування. Потім постало питання до неї як вчительки – повернутися до роботи, але під російським прапором.

«Поки ми сиділи по підвалах, перші два тижні в школі жили окупанти. Коли ми прийшли до школи, там був жах: класи зруйновані, все викрадене, на дошках понаписували: «Учите русский язык», «Путін – наш президент», тощо. Ми все поприбирали, помили… А потім стало зрозуміло, що якщо залишитися у селищі, треба буде виходити на роботу. Я сказала: «Ні!». Це було принципово для мене. Я ж працювала заступником директора з виховної роботи і весь цей час виховувала в дітях любов до України. І що, треба було сказати: «Це більше не наша Батьківщина, любіть іншу країну?! Я не змогла», – каже Катерина.

Це більше не наша батьківщина...?

На акції

Із чоловіком та сином-школярем жінка зуміла дістатися до Дніпра в травні 2022 року. Зараз веде уроки для волноваських дітей дистанційно. Спогади про рідні місця дуже болісні для неї. Прийшовши на акцію, вона взялася малювати церкву – саме ту, де хрестили її доньку й сина.

«Згадується вокзал у Волновасі, з якого ми їздили, Будинок творчості, бо з ним було пов’язане моє життя, церква, де ми хрестили обох дітей... Все дуже важливе й дуже болюче для мене», – ділиться вона.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.