Ми з чоловіком жили в селищі Краснопілля Сумської області. Я працювала вчителькою початкових класів у селі Миропілля. На початку війни дізналася, що вагітна. 

Ми думали, що російські війська не просунуться далі кордону, проте помилилися. Було дуже страшно. Я боялася за вагітність. Змогла піти на обстеження лише після звільнення Сумської області, а до цього молилася, щоб усе було добре. 

У травні неподалік прилетіли ракети. Тоді ми задумалися про від’їзд. Коли виїжджали, Сумська область уже була звільнена, тому труднощів у дорозі не було. Лише лякав вигляд населених пунктів, які постраждали внаслідок бойових дій. 

Спочатку ми жили в селі під Охтиркою, а потім переїхали в Охтирку. Бо з маленькою дитиною тут легше: є доступ до лікарні, аптек і магазинів. Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Чоловік працює, а я – в декреті. Мешкаємо на квартирі в родичів. 

У Краснопіллі залишилися мама, сестра, дідусь. Ми дуже хочемо поїхати до них у гості. Дідусь жодного разу не бачив правнучку. Але страшно навіть на день з’їздити. Вони зателефонували зранку 31 грудня і сказали, що сидять під стіною, бо стріляють. Росіяни три дні поспіль обстрілювали селище.

Відволікатися від сумних подій мені допомагає донечка. Ми дуже хотіли дитину. І так вийшло, що наша мрія збулася в такий нелегкий період. Коли я дивлюся в її оченята, а вона посміхається, то забуваю про війну і про все, що відбувається навкруги. Звісно, коли лунає сирена й коли читаю новини, стає важко. Але я знаю, що потрібно брати себе в руки, бо мені є задля кого жити. 

Сподіваємося на краще й віримо в Україну, в наших хлопців. Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна. На роботу  хочеться піти. Я дуже люблю займатися з дітками, виховувати майбутнє нашої країни. Думаю, що двадцять третій рік буде переможним. Надіюся, що вже влітку будемо жити у вільній, незалежній, мирній Україні.