Дмитро Миколайович мріє, щоб війна скінчилась, щоб молодь не гинула і діти не ставали каліками.

Мені 66 років. Я з села Новософіївка Нікопольського району. З першого дня війни я здалеку чув вибухи, але до нас снаряди не долітали. Я родом з Волині, але виїжджати поки що не збираюсь. Діти і онуки також тут, поряд зі мною.

З харчами та ліками проблем не було. Я й до війни не особливо часто скуплявся: живу в селі, маю все своє, купував тільки хліб, та ще діти крупи привозили.

Батьки наші пережили Другу Світову війну. Нас також не оминуло: вважали росіян братами, а тепер за власних дітей і онуків боїмося. Я народився в 1956 році, і то було важко – ми відчували відголоски війни. А що дістанеться нашим дітям і онукам після цієї війни? Я хвилююсь за них, тиск підіймається, таблетки п’ю.

Скоріш би це все скінчилось. Діти стають каліками під час обстрілів.  Як їду повз цвинтар - і в мене мороз поза шкірою: такі молоді хлопці гинуть! Їм би ще жити й жити, країну підіймати, а вони будуть там лежати. Хочеться, щоб мир настав, щоб люди не мучились і щасливо жили, адже життя тільки одне Господь дає – іншого не буде.