Сергій Григорович вивіз до Польщі дітей та онуків, а сам з дружиною повернувся назад.

Коли почалась війна, ми з дружиною вдома були – в селі Приміське коло міста Нікополь. З харчами в нас проблем не було, але небезпека від обстрілів змусила нас вивезти з країни дітей з онуками. Вони сумують дуже, хочуть додому. А що сюди хотіти, якщо трирічній дитині й піти нікуди тут неможна? Скінчиться війна, відновлять та відкриють школи і садочки - тоді можна повертатись.

Шокує те, що російський агресор стріляє по школам, по підприємствам, по житловим масивам. Вони обстрілюють мирне населення. У нас же тут навіть військової частини немає!

Хвилюємось за майбутнє дітей та намагаємось якось долати стрес. Але все це не проходить даремно: обстрілів менше, ми ніби й спимо, але навіть скрізь сон я напружений - чекаю біди. Сон майже пропав і в мене, і в жінки.