За професією я вчитель. Маю двох синів, невістку, онука. Чоловіка, який залишився на окупованій території. До війни я працювала, нині залишилась без роботи. 

О 6 ранку мені написав директор нашого закладу, щоб діти не виходили, тому що у нас почалася війна. Дуже важко це було переосмислити і донести до дітей цю інформацію, щоб їх не налякати. Два дні ми ще з дітьми працювали онлайн. Діти були в шоці, ми їх заспокоювали. 

Окупація у нас почалась з 1 березня. Рашисти до нас заходили колонами техніки. Ми виходили живим щитом, щоб їх не пропустити. Вони стріляли у повітря і під ноги. Казали: "Ми все одно пройдемо". Таким чином людей змусили повернутися у свої домівки. Вони через наше село просто проїжджали, ми були ніби сірою зоною. Їхньою метою були Кам'янка, Пологи і далі Маріуполь. За день проходили три-чотири колони техніки. А зайшли до нас рашисти вже у квітні.

У нас вони ремонтували свою військову техніку, а потім її випробували, стріляючи у степ. Стрілянина була і вдень, і вночі. Розселялися по хатах. Жили між людьми. На даний момент окупантів набагато менше, але на ніч приїжджають у деякі будинки, у які вони заселилися ще з квітня. Говорять, що вони у нас відпочивають. А насправді людям, особливо похилого віку, промивають мізки на предмет того, що росія - це добре, згадайте Радянський Союз. Росія вам буде платити пенсії по 15 тисяч рублів, записуйтесь на одноразову допомогу на 10 тисяч рублів. Хтось із людей іде, хтось ні. 

Перші труднощі - це нестача засобів гігієни. Як почалася війна, діти з онуком приїхали до мене. Потрібні були підгузники, серветки. Нам пощастило, що родина невістки передавали правдами-неправдами засоби гігієни із Запоріжжя. Дикий ажіотаж був в аптеці. Влітку, коли я повернулась, то великих проблем, крім психологічних, не було. Можливо, тому що ми оговталися або звикли. На даний момент уже і магазини працюють, великого ажіотажу немає. Але психологічно дуже важко, а це як відомо впливає і на здоров'я.

Найбільше мене шокувало, що люди, які ніколи в житті не працювали, жили на соціальну допомогу або за станом здоров'я або на дітей, побігли працювати до нової окупаційної влади. У мене це не вкладається в голові, для мене це дуже великий шок.

Знаєте, у радянські часи була дуже популярна приказка "Кто бил никем, тот станет всем". Вона якраз притаманна новій владі, тому що працюють під її керівництвом алкоголіки, тунеядці, нероби. При вільній незалежній Україні вони були ніким, тепер стали секретарями, начальниками і на всіх дивляться зверхньо. Я там, як учитель, зараз ніхто. 

Приємно, що люди на вулиці, на якій я живу, так організувалися з початком війни. Ми робили п'ятихвилинку спочатку тричі на день, потім двічі, тепер один раз. У нас на вулиці всі патріоти, багато пенсіонерів. Я проводила з ними розмови, розповідала що насправді відбувається, а не те, що говорить окупаційна влада. Допомагаємо одне одному, підтримуємо. Це дуже приємно, що ми тримаємося, гуртуємося. Змогли витіснити з нашої вулиці одного колаборанта, який приїхав з Донеччини. 

Я вивозила своїх батьків похилого віку у квітні. На нервах мама майже не ходила. Маму лікувала, оформлювала пенсії. Батьки не змогли пристосуватися до міста, мені довелося відвезти їх назад на окуповану територію. 

Потім я знову виїхала і перебуваю наразі у Запоріжжі. Коли я виїждала вдруге, я вивозила сусіда. У 2014 році у нас була створена територіальна оборона. І коли у нас у селі створили російську окупаційну адміністрацію, почали забирати чоловіків на допити. Сусід інфарктник, йому потрібно було виїхати, бо він би не пережив допитів. Я допомогла йому виїхати. 

Було дуже важко вивозити чужих дітей. До мене звернулись їхні батьки і попросили їх вивезти. Я, як вчитель, не могла їм відмовити. У нас усіх різні прізвища. На блокпостах ми змушені були з дітьми брехати, казати, що це мої племінники. Поки я їх провезла, то я ще більше посивіла за ті 10 годин, які ми їхали. Хлопчик 16-ти років високий, не скажеш, що неповнолітній. Рашисти витягнули його з машини і змусили роздягатись. Дитина злякалась. Я без попередження вискочила з машини, на мене наставили автомат. На щастя, діти зараз у безпечному місці. Їх вивезли за кордон. 

Тут нам дуже допомагають благочинні організації, у тому числі і ваш фонд. Я займаюсь волонтерською діяльністю, допомагаю людям. Бачу наскільки багато українців, які прагнуть допомагати. 

Родина роз'їхалась. Сестра з чоловіком змушені були виїхати до Львівської області. Батьки залишились на окупованій території. У нас була дружна родина, тепер спілкування обмежене. На окупованій території, крім інтернету, немає нічого. Спілкуватися все важче і важче.

Чоловік мій із заходу України. Благав, щоб ми з дітьми їхали у Тернопільську область, але ми надаємо перевагу Запоріжжю. Тут неподалік батьки і чоловік. 

Я сподіваюсь на Перемогу, вірю в ЗСУ у те, що я повернусь додому до батьків і до чоловіка і наша родина знову об'єднається.