До війни я жив у селі Полтавка Пологівського району з родиною, дітьми. Хата і машина згоріли, повертатися нікуди. 

У сусіднє село Малинівку зайшли танки і почалися перестрілки. Так ми дізналися, що розпочалася війна. На третій день зникло світло, холодильники і морозилки вимкнулися, половина продуктів зіпсувалася, іншу половину ми забрали з собою у Запоріжжя. Гуманітарну допомогу нам не давали. Почали давати вже у Запоріжжі.

Нашу евакуацію організовував голова сільради, він нас вивозив усіх до Запоріжжя. У селі ще залишались люди, їх потроху вивозили. Кажуть, що хтось досі там залишився. Ось уже чотири місяці як ми виїхали. 

Шокувала війна, горе, сльози. Налетіли вертольоти, почали стріляти по селу. Зайшли наші солдати, почалися перестрілки. Я зрозумів, що потрібно тікати. У хату було одне влучання, потім ще два, тоді хата й згоріла. Одне влучання було в гараж. Якби ми перебували в хаті, то нас би вже не було. 

Спілкуємося з братом, з сестрою. Середній брат помер. Всі ми з одного села, не знаю, у кого хата залишиться, у кого ні. Нас обстрілюють безперервно. 

Хату відбудовувати немає ні сил, ні здоров 'я, ні грошей. Як жити далі, не знаю. 

Закінчення війни залежить від армії, керівництва і командування.