З початком повномасштабного вторгнення наша сім'я відчула, що таке війна, вже другий раз. Перший раз ми були вимушені покинути рідну домівку ще в 2014 році, коли виїхали з Донецька до Маріуполя. З того часу ми постійно жили у прифронтовій зоні. Найважчий період життя після 24.02.2022 ми прожили в блокадному Маріуполі, де разом з іншими мешканцями на собі відчули катастрофічну нестачу води, їжі та абсолютно всіх благ цивілізації.

Найстрашнішим моментом став день спроби евакуації з Маріуполя. Тоді начебто відкрили гуманітарний коридор, а насправді його не було - ми змушені були їхати на свій страх і ризик, рятуючи життя серед безперервних обстрілів. Нам довелося прориватися крізь жах: навколо лежали трупи військових, стояли згорілі автівки з цивільними людьми. Далі відбулося те, що назавжди травмувало психіку - на очах дитини ледь не розстріляли батька. Навіть після виїзду наздогнав новий жах: ми пережили дуже сильний обстріл у Києві в районі нашого проживання, який супроводжувався великим обсягом руйнувань та загибеллю людей, серед яких були і підлітки. Все це сильно підірвало емоційний стан дитини.

Зараз ми намагаємося повернути сину відчуття опори та сили. Головним порятунком для нього став спорт та все, що з ним пов'язано. Він активно займається волейболом, настільним тенісом, плаванням та силовими тренуваннями. Фізична активність допомагає йому справлятися з пережитим стресом, випліскувати важкі спогади та крок за кроком відновлювати свій внутрішній світ.