Ми прожили з дітьми в окупації півроку - це був суцільний жах. Окупація Енергодару назавжди лишила слід у нашій пам'яті. Найстрашніше було, коли ми сиділи в коридорі і молилися всією сімʼєю, сподіваючись просто вижити. Максим бачив рашистів на власні очі, жив у цьому постійному страху в окупованому місті, що стало для дитини величезною травмою.

Зрештою ми не витримали цього тиску і поїхали. Спочатку евакуювалися в Київ, потім подолали довгий шлях до Польщі. Там ми прожили майже рік, але туга за домом повернула нас назад до України. Наше життя перетворилося на постійні переїзди - ми вже змінили багато орендованих квартир. Через це Максиму довелося змінити декілька шкіл від початку повномасштабного вторгнення. Постійна зміна колективів, відсутність стабільності та спогади про пережите дуже виснажують дітей.

Попри всі ці важкі випробування, син намагається триматися і впевнено йде до своєї мети. Він захоплюється футболом і грає в нього професійно. Спорт став для Максима тим рятівним колом, яке допомагає виплескувати напругу, дисциплінує та повертає жагу до життя. Мені, як мамі, понад усе хочеться, щоб у дітей нарешті закінчилися ці поневіряння і було просто щасливе, спокійне дитинство.