Назарук Марія, учениця 10 класу Смілянської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Двуреченська Марина Миколаївна

Війна. Моя історія

Коли для мене почалася війна? Ще в далекому 2014 році у моєму місті не велись воєнні дії, але іноді було чутно десь далеко глухі вибухи. З початку 2022  всі потроху скупляли речі першої необхідності тощо. Двадцять четвертого лютого розпочалася повномасштабна війна. Почувши перші вибухи, я підірвалася з ліжка та побігла до тата, той наказав мені терміново збирати всі документи, ліки, теплий одяг. Батько побіг за мамою, яка на той час була на роботі.

На мить здалося, що щось летить саме в наш дім , але пощастило... Через деякий час батьки повернулися , всі були впевнені , що російські військові ось-ось зайдуть у місто. З такими думками минуло днів 5-7.

Моя сестра жила в Сєвєродонецьку , там були не тільки прильоти , а й вуличні бої. Тому було прийнято рішення терміново її звідти евакуювати, проте сестра була проти, і виїзд відкладався все далі. Тому до нас приїхали друзі батьків із Лисичанська. Такою великою дружньою компанією пройшов ще тиждень, чи то було декілька днів. Час минав так повільно...

За той час спочатку вимкнули воду, час від часу вимикали світло та газ. Поки надворі лежав сніг , топили його, щоб використовувати в побуті, а газовою піччю , коли був газ, обігрівали кухню, щоб зігрітися. Вечори минали за розмовами та планами на наступний день.

Нам вдалось розрахувати час , коли стріляють і потрібно спускатися до підвалу , і коли можна повертатися додому. Згодом  батьки змогли вивезти сестру з Сєвєродонецька , але по дорозі попали під обстріли градів. Мама була збентежена, та все склалося якомога краще. Минув ще тиждень , друзі з Лисичанська поїхали, а ми почали облаштовувати підвал. Там вже було все необхідне, проте було надто холодно, доводилося спати в телому одязі: куртці, старому дідовому кожусі, під ковдрами.

Та на ранок все ж було холодно. Тато натягнув плівку вздовж стін та забив ватою щілини. Окрім речей першої необхідності, у підвалі з’явилися іграшки, книги та інше. З нами були й наші сусіди, деякі з дітьми , я намагалася відволікти їх від пострілів чим завгодно. Малювали, гралися й ховалися.

З кожним наступним днем ставало все гучніше та небезпечніше. Тітка з Києва пропонувала нам  виїхати за допомогою волонтерів, батьки відмовлялися, але згодом погодилися. Почалися збори. Дідуся, що жив поруч, відвезли до батьків моєї мами, мого папугу віддали знайомим.

Ніч перед виїздом здавалася надто повільною та страшною. Вранці волонтери запізнювалися, було тривожно. Та все ж таки нам вдалося виїхати. Було дуже страшно, бо по дорогах були розкидані міни та все ще дуже часто стріляли.

Коли ми виїхали з міста, страх минув, але не вдалося доїхати без пригод. Спочатку зламалося авто волонтерів, потім на блокпості простояли дві години. Їхали в хостел у Дніпрі, та тільки ми заїхали у місто почалася повітряна тривога і прильоти. Всю дорогу я дивувалася: чому люди гуляють містом, сидять у кафе... Здавалося  що війна наснилася, і тут її немає. Наступного дня ми доїхали до Сміли, де живе сестра мого батька.

З того дня моє життя вкотре перевернулося з ніг на голову. Я продовжила навчатися у своїй школі онлайн, але все ще було дуже страшно виходити на вулицю та чути сигнал повітряної тривоги. У Новодружеську вона не лунала.

Наразі я спокійно живу, як і кожен, хто знаходиться поза зоною воєнних дій. Ходжу до школи, відвідую гуртки, гуляю з новими знайомими, їм смачну їжу. Але дуже сумую за домом , я не знаю чи живі мої друзі ,знайомі ,як живуть мої рідні, що сталося з сусідами.

Всі плани на майбутнє знищено. Зараз у мене немає цілей та якихось значних мрій.

Хоча є одна: повернутися додому, та хоча б ще раз побачити бабусю з дідусем , на жаль, другого дідуся я вже ніколи не побачу… Віримо в перемогу, в Україну та мир. Не вийшло розповісти все, та й не хочеться, спогади приносять занадто багато страху та суму. Хай буде мир в Україні!