Ми мешкали у Василівському районі, у селі Водяному. Коли почалася війна, одразу виїхали. Дуже страшно було.
Я тоді розлучилася з чоловіком, і якраз почалася війна. Нам прийшлося виїхати в Запоріжжя з дитинкою маленькою. У мене мама тут. Вона ще раніше приїхала й залишилася в Запоріжжі. Потім забрала нас. Проживали в гуртожитку, а зараз винаймаємо квартиру.
Страшно, коли ти розумієш, що кожен твій подих може бути останнім. Найголовніше – це життя і здоров’я, а все решта не таке важливе.
Я спочатку працювала трошки двірником, але ж у мене маленька дитина, і поки що я не працюю, бо не можу її саму залишити. Коштів, звичайно, не вистачає. Ми не голодні, але все одно мені треба виходити на роботу. Поки що не знаю, як дитину залишити. У старшого сина свої справи, йому вже 18, він трошки працює.
Я думаю, ще рік війна точно буде йти. А закінчиться, мені здається, коли наш президент та всі інші знайдуть спільну мову і заспокояться.
Я хочу побачити ще й своїх правнуків, і щоб вони були здоровенькі. Хочеться, щоб усе було добре, усі були здорові, щоб вистачало людям на їжу заробити, на одяг та на житло. Бажаю всім тільки найкращого.
