Коршикова Софія, 17 років,
Нижнєнський ліцей № 36, смт Нижнє
Есе "Один день"
Війна… Раніше я знала про неї із книжок, кінофільмів, розповідей ветеранів Другої світової війни, оповідок моєї бабусі, яка ж була такою малою дитиною, як і я, коли почалася війна. Мені завжди було не зрозуміло, чому люди не живуть у мирі, чому вони воюють. На мою долю, на жаль, випало бути свідком війни.
Все відбулося дуже несподівано для мене та моєї сім’ї. Ніхто навіть не міг і подумати, що у місцевості, де я живу, будуть лунати вибухи, йтимуть дорогою танки та БТРи. Одним словом почнеться війна…
Мене звуть Софія, зараз мені сімнадцять років. Проживаю я в найкращому, на мою думку, селищі Нижнє, що розташоване на Луганщині. У ньому навесні буяють яскравим та пахучим цвітом дерева, співають та ридають у садках солов’ї, ходять парами закохані юнки та юнаки. Влітку на великих галявинах можна назбирати різних квітів. Осінь дарує щедрі врожаї на полях та в садках. А взимку така невимовна краса, що захоплює дух. У селищі завжди було тихо та мирно, куди не глянь скрізь гуляє малеча, можна зустріти сивочолих чоловіків, які ведуть розмови про життя. І все це таке дороге та рідне серцю аж до щему. Як давно це було…
На момент, коли почалася війна, мені було майже дев’ять років. Звісно, я не усвідомлювала повністю, що являє собою війна, коли одного вечора не почула перші вибухи. Спочатку я не зовсім зрозуміла, що сталось, поки батько не сказав нам з братом зайти у будинок. А вибухи не вщухали. Так продовжувалося цілий день, надвечір від вибухів в мене почалася паніка.
Мені було дуже страшно. Батько прийняв рішення виїхати родиною з України, але мама була проти. Наша сім’я розділилася: батько поїхав до Росії, а ми з братом та мамою – до Києва. Там ми пробули два тижні. За цей період мені вдалося хоч трішки заспокоїтись, і ми вирішили повернутися назад додому. Коли ми приїхали в Нижнє, то дізналися, що вибухів зараз стало менше, і підозріло було тихо. Багато людей поїхало з рідного селища, туди, де не лунають постріли. Вулиці були безлюдними, магазини - майже пустими.
Чомусь у моїй голові з’явилась думка про те, що моє дитинство закінчилося, вже не буде так як раніше… Бачиш своє селище, рідну вулицю, свій дім і хочеться плакати. Хто міг би подумати, що таке трапиться у моєму краї. Просто жах…
Так пройшло літо, настала осінь. Я пішла до школи в четвертий клас. Під час уроків знову чулися постріли, всіх дітей батьки терміново забирали додому. А потім почалися такі обстріли, такий жах, що ми просто цілими днями не виходили на вулицю, ховалися у будинках. У цей час я вперше побачила військову бойову техніку, яка дуже часто проїжджала повз мій дім.
Було й таке, що військові зупинялися біля нас, дітей, поговорити з нами, поділитися харчами, яких на той час нам не вистачало. Тоді ж я познайомилася з багатьма добрими, щирими та люблячими свою країну людьми. Із деякими з них я до сих пір підтримую зв’язки, телефоную їм, вітаю зі святами.
Восени 2015 року на нашій вулиці зупинився БТР, солдати здійснювали ремонт своєї машини. Ми з друзями познайомилися з ними, запропонували свою допомогу. А вони посміялися: «Ну чим діти можуть допомогти дорослим?» Коли солдати відремонтували свою машину, то дозволили нам посидіти на її броні, а потім навіть покатали нас. Хай це і було давно, але враження отримані тоді, я пам’ятаю і досі.
Хочеться згадати і волонтерів із західної України, які організовували поїздки до Тернополя, Львова для учнів нашої школи. Завдяки їм ми мали можливість побачити краєвиди своєї Батьківщини.
Війна на Луганщині триває сім років, сім довгих років. Чесно кажучи, я вже звикла до вибухів, автоматних черг, які тепер лунають дуже рідко, але все ж таки лунають. І мені становиться страшно, бо до такого звикнути не можна. Я щиро сподіваюся на те, що війна скоро скінчиться , і на нашій землі настане мир.
