Ковчуженко Дар'я, 15 років,

ВП «Лисичанський педагогічний коледж Луганського національного університету ім. Т. Шевченка», с. Капітанове

Есе «Один день»

Всім привіт! Мене звати Даша. І я – «дитина війни». Ви мене спитаєте: «Як це?» або «Як тобі живеться?»  То я вам щиро скажу: зараз більш-менш нормально, життя продовжується, але й досі мені сняться ті жахливі дні.

Для мене війна почалась влітку 2014 року. На той час мені було лише 8 років, але пам’ять добре зберегла ті події.

Вранці по вулиці села проїхав танк з солдатами, піднявши пил стовпом. Військові розташувались в кінці села, за кладовищем, поставили техніку і зробили блокпост. Тоді я ще геть нічого не знала про техніку, не знала, що як називається і як стріляє.

В той день літа 2014 року вдома були тільки ми з мамою, тому що батько був на роботі. Вдень було все тихо і спокійно, але вночі будинок здригнувся від сильного удару.

Я спочатку нічого не зрозуміла. Мама мене напівсонну закутала в ковдру і понесла в ванну кімнату. В темноті, сидячі на підлозі, я міцно притискалась до мами. Заснула. Прокинулась знову від ще одного сильного поштовху. Хата трусилась, вікна дзвеніли. Так нас трусило кілька разів. Мама так і просиділа у ванній зі мною на руках до ранку. Пізніше я дізналась, що це були «САУ».

З цього дня я стала дуже боятись і прокидатись від пострілів, боятись, що знову треба ховатись…

Наступного дня батьки в погребі поставили ліжко, накидали ковдр, приготували пляшки з водою. Кожної ночі ми були готові бігти туди, тому поряд з ліжком лежав одяг, взуття. Бо в погребі, хоч і літо, а все ж холодно та вогко.

А через тиждень був настільки сильний обстріл, що довелось тікати, аби залишитись живими.

Того дня, на початку липня, батько поїхав на роботу, дядько з тіткою пасли корів, до нас привезли моїх двоюрідних братів – Дениса та Влада. В якийсь момент почали сильно стріляти «Гради» і ми разом з мамою та братами заховались у погребі.

Все дрижало. Було дуже страшно. Мобільного зв’язку не було. Через якийсь час прибіг дядя Ігор і ми, хто в чому був, схопили сумки з документами, сіли в машину і по лісовим дорогам поїхали в Старобільськ до бабусі з дідусем. Повернулись тільки через два тижні, коли в селі стало спокійніше.

Зараз мені 15 років і я пам’ятаю ті жахливі моменти. Тоді я нічого не розуміла, що це і як це. А зараз… Я стала більш дорослою, але страх не покидає мене.

Дуже не хочеться, щоб мій молодший братик пережив щось подібне. Йому зараз майже 5, він народився через пару років після початку війни, але він і досі не вміє говорити. Мама часто говорить, що це наслідки війни. А я так хочу, щоб Влад вмів гарно розмовляти.

Війна – це страшно… Це сум та сльози, горе та відчай. Я так хочу, щоб війна швидше закінчилась!