Мені 47 років. Я виїхала з Мелітополя в Київ, а чоловік залишився доглядати хвору матір. Мій батько також там. Він пережив дві операції.

Зранку 24 лютого ми почули вибухи. Як потім дізналися, це окупанти бомбили аеропорт. Я працювала вчителькою української мови. У перший день війни ще надсилала дітям завдання, зв’язувалася з ними, щоб підтримати. Це був останній робочий день.

Мені до останнього не хотілося залишати хворого батька. Однак він сказав, щоб ми їхали, аби убезпечити сина. Син – студент. Через відсутність зв’язку й інтернету він не міг там навчатися. До того ж я боялася, щоб його не забрали до російської армії. Та й на мене тиснули: схиляли до роботи в російській школі.

Мене шокувало те, що люди, яких я знаю, перейшли на бік загарбників. Це боляче.

Було дуже неприємно бачити на блокпостах брудних нахабних окупантів. Вони вимагали показувати сумки. Коли ми проїхали Кам’янське й побачили наших військових, то плакали від щастя.

Ми зупинилися в Києві, бо знайома запропонувала нам квартиру за оплату лише комунальних послуг. Найбільшою трудністю була відсутність зв’язку з рідними.

Сподіваємося, що війна закінчиться якомога швидше. Кожен день чекаємо на можливість повернутися додому.