Початок війни застав нас з дітьми у Харкові, а чоловіка - у Києві. Він працював там. І 24.02 ми поїхали до моїх батьків у передмістя Харкова, а чоловік - до своєї мами в Київську область, саме в той район, який згодом був в окупації. Це були дуже важкі часи, але для своїх донечок я зробила все, щоб вони отримали якнайменше психологічної травми. Після деокупації Київської області і розмінування, чоловік поїхав в Київ і одразу пішов у військкомат. Він не приїхав до нас в Харків, пішов служити до ЗСУ. Вже через місяць його роту відправили в Донецьку область. Він у піхоті, постійно на нулі, з ним не було зв'язку по декілька днів. А доньки постійно питали про тата... Напевно, це було найважчим для мене - не розплакатися, а відповідати: "З татом все добре".

Я не наважилася виїхати закордон з багатьох причин, тому ми адаптувалися жити у батьків під Харковом і приїжджати додому в саме місто. Перший раз ми зустрілися з чоловіком у вересні 2022 року. Він був після контузії, проходив ВЛК і лікування в Києві. Потім знову передова і в січні 2023 отримав поранення. Після операції його направили додому на 30 днів. Це було щастя для всіх.

Мені здається, що для донечок найважчим було саме довготривала розлука з татом. Особисто для мене першою шокуючою подією стала Буча. Ми ж переїхали з Харкова у селище і могли так само опинитися в окупації, якщо б рашисти пройшли далі по нашій області. Я дуже хотіла, щоб чоловік був поруч з нами. Але він пішов захищати нас іншим способом. Для мене важко було бути одній, нести відповідальність за життя двох донечок, оберігати їх і водночас бути сильною, щоб їм було комфортно та безпечно зі мною. А потім не плакати при них, коли боялася за чоловіка, коли він був на нулі, без зв'язку…