Мені 47 років. Я жила в Харкові. 24 лютого минулого року ми з рідними та друзями мали святкувати день народження мого сина. До пізньої ночі я готувала святкові страви. А вранці прокинулася від вибухів і дзвінків рідних, які телефонували, аби сказати, що почалася війна. Для мене це був тяжкий удар. Світлий день, у який народився мій син, перетворився на страшну дату для всієї України.

Були труднощі з придбанням продуктів і ліків. По кілька разів на день відбувалися бомбардування. Поряд з нашим будинком вибухали снаряди. Я дуже переживала за дітей і стареньку матусю. Не знала, куди та як тікати від війни.

Ми виїхали в Полтавську область. Нас було багато, а автомобіль – один. Сиділи і в багажному відділенні, і на колінах одне в одного. Стояли в заторах. Дорога була небезпечною, проте нам вдалося дістатися цілими та неушкодженими. Виїхали майже всі мої близькі. Частина родини вже повернулася в Харків.

Зараз я працюю дистанційно. Маю неповне навантаження, тому й дохід дуже малий. Однак це краще, ніж нічого. Ще пів року тому моя родина не мала жодного доходу, а спроби знайти роботу були марними. Тож радію тому, що є. Сподіваюся, що в подальшому буде більше можливостей.

Я живу і роблю те, що мені під силу в сьогоднішніх умовах. А планувати майбутнє, на жаль, не можу.  

Ми переможемо. Проте боюся, що ще упродовж багатьох років буде зберігатися постійна напруга від сусідства з країною-агресором.