Моя донька любить волейбол і захоплюється вокалом. Вона мріє стати лікарем, щоб допомагати людям.

12 березня 2022 року стало днем, який назавжди змінив її життя. На її очах розстріляли рідного дядька, собаку, а також були ще постраждалі люди. Цю страшну картину дитина пам'ятає й досі.

У перший день повномасштабної війни ми поїхали до Херсона, де жили з бабусею та дідусем. Там нам довелося терпіти насилля та грубе ставлення з боку інших родичів. Дізнавшись про це, мій дядько вирішив забрати нас у безпечніше місце. Але дорогою до Миколаєва нашу машину розстріляли з автоматичної зброї. Дядько загинув.

Після кількох днів у лікарні ми прийняли рішення виїхати до Львова. Ми їхали у важкому фізичному стані та з величезним стресом. Майже весь час війни наша родина жила як внутрішньо переміщені особи. Постійні переїзди, зміна домівок і життя в невизначеності сильно вплинули на психічний стан моєї доньки. Попри все пережите, вона продовжує мріяти про майбутнє, у якому зможе стати лікарем і допомагати іншим.