Коли росіяни окупували Луганщину, Тамару з рідними односельці змусили виїхати з села, бо її син і онук служили в ЗСУ

Я жила в Луганській області. В нас не було бойових дій. Ми в глибокому тилу перебували. Але було дуже страшно і тривожно. 

24 лютого 2024 року страшний був день. Мені син подзвонив і сказав, що почалася війна. Шокувала окупація. Як така війна може бути у ХХІ столітті, повномасштабна? Як і для чого? Стільки горя, стільки бід на людство, ще й війна, вбивства. Зовсім нерозумно від людини такого чекати.

Вже в окупації я забрала до себе в село невістку з 17-річним онуком. Невістка вийшла за двір, а з нею не привіталися люди, які до війни вважалися друзями. 

Ми нікуди не виходили. Я сказала, що в нас усе є, і виходити не треба. Але того ж вечора нам подзвонили і сказали: «Щоб вас завтра вранці тут не було, бо вже списки передали». 

Я найбільше боялася за онука, що його заберуть, бо син та інший онук служили. І нам страшно було там залишатися. Я можу все витерпіти, але за онука дуже боялася. І ми поїхали 10 березня. 

У нас була машина. Сіли з онуком та невісткою, проїхали через два блокпости з «ЛНРівцями». На одному пості всі були п'яні. Постовий навіть не бачив нас спочатку. Зупинив і просто подивився на нас. А на другому блокпості дуже ретельно перевіряли, та, як не дивно, нас відпустив російський солдат. «ЛНРівці» не випускали, а російський солдат, який був, мабуть, головним на тому блокпості, сказав: «Нехай проїжджають». Звісно, російською мовою. І ми поїхали.

Ми зараз у Черкасах. Доньці тут запропонували роботу, і я переїхала до неї. Вона виїхала сюди з Сєвєродонецька з сім'єю. Залишилися три наші сім'ї без житла, без майна. Дуже важко. Молодим трішки легше, а таким, як я, пенсіонерам, дуже важко. Сильно хочеться додому.

Мрію, щоб звільнили окуповані території і можна було поїхати додому. Там наша історія, наша земля. Там наше житло, наш степ.