З першого дня війни мені запам'яталися черги до банкоматів, у магазинах, черги за бензином. Люди були нажахані. Ми зібралися на роботі, сиділи і не могли повірити в те, що трапилось. Не знали, що робити далі.

Світло, газ – все це у нас все було. Ліки в аптеках люди почали розбирати всі, які були. Ми жили декілька днів в очікуванні, потім на початку березня, першого чи другого, до нас зайшли рашисти на БТРах. Ми вилізли на дах і дивилися, як вони йдуть по наших вулицях.

Йшли по центральній вулиці до нашого старого райцентру - в них були старі карти. Вони думали, що там наша міська адміністрація, а її там не було. 

Коли начальник відділу культури виїхав до Запоріжжя, окупанти там створили свій відділ, з тими працівниками, які залишились працювати. Ми з колегами не пішли на співпрацю з окупантами, сиділи по домах. Два роки я знаходилась в окупації, а на початку цього року, в березні, виїхала в Запоріжжя до сина. Чоловік залишився там зберігати майно. 

Евакуації на окупованих територіях не було. Ми виїжджали самі через росію, потім йшли пішки по полю два кілометри до нашої території. Там нас автобуси забрали і відвезли на ночівлю, нагодували. Зранку в трьох напрямках йшли автобуси. Я поїхала до Дніпра, а там мене син забрав у Запоріжжя. Тепер я тут знаходжусь.

Чесно кажучи, в мене всі сподівання вже розтанули. Хочеться, щоб закінчилася війна і на Запоріжжя хоч росіяни не пішли.