Витрикуш Анна, 15 років, учениця 10-го класу ліцею №6, Дніпропетровська область, місто Новомосковськ

Вчитель, що надихнув на написання есе: Віталій Володимирович Берковський

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мабуть, найстрашніше, що може відбуватися у світі – війна. Вона прийшла до нас несподівано, підло підкравшись, поглинувши нашу неньку Україну чорною пітьмою смерті та ненависті.

Прокинувшись від гучних вибухів, я усвідомила, що коїться, щось страшне. У мене в голові не вкладалося, що комусь у 21 столітті прийде в голову піти загарбницькою війною на територію іншої країни. Але це сталося, з 24 лютого Україна та її народ виборюють своє право на вільне та спокійне життя.

Я з жахом спостерігала за тим, як руйнуються будинки, міста, як моя прекрасна, квітуча країна перетворюється на попіл і купи каміння. І чомусь не покидають думки про те, що в кожному зруйнованому будинку жили люди, пили смачний гарячий чай з тістечками, дивилися телевізор, грали у «Монополію». Діти чекали на батьків, які приходили з роботи і приносили гостинці від «зайчика». Мами готували смачні вечері, а татусі розповідали про турботи, які траплялися протягом дня. Кожен багатоповерховий будинок, мов величезний мурашник тримав в собі тисячі людських історій щасливого життя, а тепер… нічого немає… немає у зруйнованих будинках людей, немає пісень, немає вечірніх історій і аромату кави, лише попіл, сморід і запах відчаю…

Багато людей у паніці й страху почали виїжджати з України у різні країни світу. За кілька місяців Батьківщину покинули мільйони людей. Мільйони! З відчаєм і болем лишаючи своє звичне життя у минулому.

Ніхто з моїх родичів не поїхав за кордон, ми усі трималися, тримаємося і будемо триматися разом у нашому рідному місті – Новомосковську. Я безмежно вдячна, що мені довелося народитися у маленькому містечку Дніпропетровщини, а не десь у Бучі, Ірпені, Маріуполі… Я не маю на увазі, що ці міста чимось гірші за моє, я навпаки вважаю, що люди, які жили в цих містах і змогли вижити, - справжні герої. Нещодавно, я переглянула документальний фільм про Маріуполь, в якому йшлося про долі простих, ні в чому не винних людей, які втратили все через війну, домівку, родичів, друзів… Моє світосприйняття різко змінилося, я усвідомила, які страшні речі відбуваються під час війни на моїй Батьківщині. Невже можна убивати людей просто за те, що вони народилися в Україні? Як зупинити ці звірства?

Читаючи новини, я не можу стримати сліз, кожного дня список загиблих військових, мирного населення поповнюється. До когось вже ніколи не повернеться його тато чи дідусь, а в когось загинула матуся чи бабуся. Батьки, що втратили дитину, більше не побачать щасливу посмішку доньки чи сина… Я вважаю, що те, що роблять вороги на нашій землі, – не можна пробачити.

У мене є найкраща подруга Марійка. Іноді мені здавалося, що вона – найщасливіша людина на світі. На початку квітня в її сім’ї сталася трагедія. Марійчині батьки були волонтерами, які вивозили із Маріуполя людей, та одного разу їх автівка потрапила під ворожі обстріли. Батько й мати Марійки - загинули. Після цього Марійка дуже змінилася, перестала усміхатися, дуже схудла. Я вірю, що з часом біль притупиться і Марійка буде щасливою, але як важко дивитися на неї і розуміти, що нічим не можеш зарадити. У моїх силах лише обіймати і підтримувати її.

Я думаю, що ми повинні кожного дня віддавати шану загиблим на війні хвилиною мовчання, дякувати тим, хто захищає нас на передовій, допомагати ЗСУ, донатити кошти для озброєння, збирати посилки з потрібними для них речами. Ну, а якщо немає змоги допомогти матеріально, треба брати участь в інформаційній війні.

Мені здається, що пріоритетом у житті кожної людини повинно бути мирне небо над головою, адже мир – найцінніше, що може бути на землі. Я уявляю, як важко буде відбудовувати зруйновані міста України, а людські життя взагалі повернути не можливо… Але ми сильна і працьовита нація, яка по цеглинці відбудує всі зруйновані села і міста.

Українці – незламний народ, який зможе здобути перемогу над ворогом та завжди залишатися незалежним!