Ярослава Володимирівна передчувала, що росія нападе на Україну, тому з сім'єю виїхала з Маріуполя ще до початку повномасштабного вторгнення

Тепер ми розуміємо, що до війни у нас було чудове життя. Я працювала головним редактором газети «7Я» - це всеукраїнська газета, але офіс був у Маріуполі. У мене була квартира, у чоловіка будинок у центрі міста. Жили ми в Маріуполі, нам було комфортно там жити. Місто й інфраструктура розвивалися після 2014 року. Як не дивно, ця війна стала поштовхом для розвитку. Бо до того, на жаль, розвивався тільки Донецьк. А після 2014 внаслідок децентралізації почали вкладати кошти й у Маріуполь. Місто просто розквітло, у ньому стало комфортно жити. У 2021 році почалися перші звістки про те, що готується повномасштабне вторгнення. Ми були вже загартовані після 2014 року і вірили, що відіб’ємо Маріуполь, що місто захищене - це український форпост на Сході. Як такого хвилювання не було. 

У січні 2022 року стало лячно перебувати в місті, і після звернення американського президента я почала говорити чоловікові, що треба виїжджати хоча б до Києва. Та мене якось несерйозно в сім’ї сприйняли, називали панікеркою. Казали, що Маріуполь ніхто не здасть, його боронитимуть, усе буде добре. Ми здали квитки 22 лютого, а вже 23 замовили нові. Того дня ми покинули місто й нічого з собою не взяли. Взяли якісь коштовності, пару коробок із речами відправили «Новою Поштою» й поїхали до Києва. У мене троє котів, це була їхня перша подорож потягом, тому вночі я погано спала.

Війну ми зустріли в потязі десь близько п'ятої ранку. Коли з’явився зв’язок, я побачила екстрене звернення президента росії, розбудила чоловіка та сказала, що почалася війна.

О п'ятій годині ранку провідниця від мене почула цю новину. Вона була шокована, почала телефонувати доньці. Потяг прийшов із запізненням, став на «Деміївській» у Києві. Місто все було в заторах, багато людей хотіло виїхати. Коли вийшли з потяга, летів вертоліт. У мене був страх: я розгубилася, бо не знала, що це за вертоліт. Чоловік сказав, що це наш. Потім ми назад зайшли до потяга й поїхали до Центрального залізничного вокзалу. Звідти 24 лютого ще якісь маршрутки ходили, і ми поїхали по Києву. У місті усе було в чергах. Щоб зайти до магазину, потрібно було вистояти двогодинну чергу, в аптеках було те саме. Тоді з Маріуполем ще був зв’язок - я телефонувала старенькій мамі. Вона залишилась в Маріуполі, переживала, що ми до Києва їдемо. Потім був перший приліт по житловому будинку в Києві. І це було лячно, а згодом почалися постійні вибухи. 

На початку березня почалися прильоти в район, де жила моя мати. Туди зовсім близько прилетів «Град». Тоді ще зв’язок якийсь був, а потім він пропав. Але поки ще був зв’язок, у мене попросила ключі племінниця: сказала, що вона буде у центрі міста. А потім я читала, що в Маріуполі почалися бомбардування. Ми в цей час перебували в метро в Києві. Потім у столиці з'явились барикади, тероборона, світломаскування, було дуже багато ДРГ. Ми стежили за під’їздами, щоб не заходили незнайомі люди. Почалися проблеми з хлібом. Ми вийшли з чоловіком купити його, та змогли знайти тільки десять булочок. Сусідам давали по шматочку. Ні я, ні чоловік десь тиждень нічого не їли, але тоді їсти не хотілося. 

З Маріуполем зв’язок був втрачений - я тільки читала новини й плакала, бо не знала, що коїться з рідними. У мене є знайомі на Закарпатті, і вони запропонували приїхати до них. 7 березня ми вийшли з чоловіком на евакуаційний потяг. 10 березня мені зателефонував брат і розповів, що вони згуртувалися та перебувають усі разом у бомбосховищі в Маріуполі біля драмтеатру. Сказав, що ходять до нашого будинку, бо там мангал був, і вони приходили готувати собі. Потім з’явилася інформація, що люди почали самостійно формувати колони для виїзду з міста. Пощастило, що мій брат заправив машину, і у них було тридцять літрів бензину. А потім першу колону чи не випустили, чи розстріляли, і я дуже хвилювалася, щоб із ними все було добре. Чотирнадцятого вони мені зателефонували, бо з’явилася інформація, що перша колона приїхала до Запоріжжя. Вони сказали, що спробують виїхати на наступний день. Востаннє ми вранці їм зателефонували, нібито й Верещук казала, що є «зелений коридор» і можна виїжджати через Бердянськ, Мангуш, Василівку на Запоріжжя.

Вони в чому були, в тому і поїхали з Маріуполя. Сім людей і собака якось влізли в машину.

Вони приїхали вночі, довго стояли у Василівці: там був якийсь обстріл, потім був замінований міст, вони не могли проїхати. Наступного дня розбомбили драмтеатр, а потім той будинок, де вони перебували в бомбосховищі. Там, де вони готували їсти, теж було декілька прильотів «Градів». Ми лишилися без нічого, але всі здорові та живі. Потім декілька днів вони до нас добиралися. Психологічний стан був тяжкий, всі перехворіли на ковід, у мами дуже багато поранень. Мій чоловік повернувся до Києва, а мати лишилася на Західній Україні, тому що коли навколо все бомбили, вона цього дуже злякалася й більше не хоче чути цих звуків. Я їжджу то до чоловіка, то сюди, бо мама боїться до Києва їхати.

Я маю роботу, але ми витратили багато на переїзди, лікування мами. Знайомі нас приймають безкоштовно, але в нас немає будинку, рівень життя впав. Чекаємо на перемогу й на повернення в український Маріуполь.