Олександрі з сестрою пощастило, що в перші тижні війни вони ховалися у старому маріупольському будинку, адже нові багатоповерхівки першими не витримали обстріли. Жінкам вдалося вижити та евакуюватися з міста на частково розтрощеній автівці. 

Я народилася і все життя жила у місті Маріуполь. За освітою я вчитель математики, незаміжня. Мешкала в будинку недалеко біля гуманітарного інституту. Маю квартиру в п’ятиповерховому будинку. Завжди пишалася своїм містом. З 2014 року завжди підтримувала Україну, завжди допомагала матеріально і фізично нашим захисникам, їздила на блокпости, возила печиво та воду.

24 лютого розпочалася війна, ми виїхали з сестрою під бомбами та обстрілами 18 березня. А до того дня наш дім та сусідній регулряно обстрілювали з артилерії, повилітало все: вікна, двері. 15 березня на нас кинули авіабомбу - в дім не влучили, вона впала поруч. Літак дуже низько летів: він бачив людей, але все одно виконав наказ.

Тоді дев’ятеро людей загинули, багато отримали уламкові поранення.

Від вибухової хвилі в моїй квартирі заклинило двері, я потім згадала, що в мого покійного батька в підсобному приміщені була сокира - нею я і вирубала ці двері, так нам вдалося вийти. Потім ми знайшли одиноку сусідку, зайшли в квартиру, яка була порожня, і жили там три дні. 

Ну, що ми ще бачили… Стояли черги за водою, за хлібом, але я не могла там вистояти. У мене на балконі стояла технічна вода у великих бутилях. Одного разу приїжджали азовці, привезли воду і трішки хліба. Але, чесно кажучи, їсти не хотілося, але хотілося пити, тому ми кип’ятили технічну воду і наливали її у термос, щоб довше зберегти її тепло.

Ми з сестрою ховалися, бо вона дуже погано ходить, і я не змогла спустити її до підвалу. Та вона там би і не витримала, в неї фобія – вона боїться темряви - ми знаходилися в квартирі, в коридорі між двох стін.

А коли чули літаки, в нас земля гуділа, стіни хитались. Я думаю, нам ще дуже пощастило, що дім зроблений з радянського бетону, бо нові будинки завалилися. Ми так кричали… Мріяли – якщо вмирати, то вже без страждань.

Моя автівка стояла у сусідки в приватному секторі. Коли я до неї прийшла, вікон в машині вже не було, але вона була на ходу. У цей же день ми взяли тільки ковдри, так і виїхали.

Коли стояли в черзі години три, над нами літали літаки, ми вже думали, що зараз будуть бомбити, але виїхали в Мангуш, після того доїхали до Запоріжжя. Дорогою бачили, як у Василівці було все спалено: техніка, будинки, автівки.

Я вдячна за те, що ми вибралися звідти. До самого Запоріжжя ми їхали без скла. В машині з сестрою ми були вдвох, на блокпостах бачили, що у нас практично не було що взяти, тож нас пропускали.

Зараз ми в Українці під Києвом, отримуємо грошову допомогу як внутрішні переселенці. У нас дуже мало грошей залишається з пенсій, бо багато платимо за житло. Але головне, що ми живі! Дуже велика вдячність Фонду Ріната Ахметова, організації «Я - Маріуполь». Нам дуже допомагають.

Нам поки страшно їхати до Києва після усіх цих обстрілів. Останнього разу, коли я їздила записуватися на отримання допомоги з утеплення, на моїх очах прилетіло у ТЕЦ біля метро «Видубичі». Після цього у мене знову з’явилися панічні атаки. Не знаю, чи пройде це, чи це вже на все життя.